Ярослав Мудрий (скорочено)

Іван Кочерга

Пора тобі уділа мати в світі
І всамперед вітчизну і сім’ю.
Бо князю руському негоже віддавати
Свою дочку бездольному пірату,
Хоча б він був грозою всіх морів.

Гаральд радо погодився з Ярославом. Згодом Сильвестр повів князя показувати переписані книги, а Єлизавета затрималась, прощаючись із Гаральдом. Їх розмову перебиває галас і крик людей, які йшли до замку Ярослава з боку будівництва храму. Ціла юрба людей вела зв’язаного варяга Турвальда й вимагала «суду і правди княжої». За ними йшли Слав’ята і Микита.

На шум вийшов Ярослав, підійшли варяги, які, оголивши мечі, намагались звільнити Турвальда. Князь заспокоїв народ. Муляр Журейко підводить до нього старого селянина Людомира і його дочку Милушу. Саме в них варяг убив сина і брата, який захищав сестру. Людомир плакав перед князем, бо двоє його синів загинули на Судомирі-річці, коли воював там князь, а меншого, єдину надію, вбив варяг. Селянин вимагав у князя суду і кари. Ярослав нагадує Журейкові, що він каменщик і повинен будувати, а не зривати всіх від роботи. На що Журейко відповів:

Раніш ніж храми будувать святі,
Годиться правду ствердити в житті.

Ярослав на це про себе зазначає:

Боже правий,
Як важко це — творити правий суд...

Інгігерда, помітивши вагання Ярослава, порадила, щоб варяг заплатив виру (грошова кара, встановлена в «Руській правді» Ярослава) і їхав із Гаральдом. Князь радить дружині не втручатися. До Людомира звернулася Єлизавета з проханням не проливати більше крові, бо сина цим він не поверне, а батька просить прийняти варягову виру. Князь наказав варягові сплатити подвійну виру за волю. Соромно і боляче було Гаральду за нього. Він дав Турвальду гаманець із золотом, промовляючи:

Не вартий ти помилування, дурень!
Принцесі дякуй за своє життя...

Розв’язаний варяг, відчувши волю, з погордою насміхається над присутніми, хапаючи в обійми Милушу.

В цей час Журейко підбігає до нього, вбиває ножем і тікає у натовпі. Варяги кидаються на людей, однак варта обеззброює їх, і шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозах до Ярослава. Батько заспокоює дочку, нагадуючи, що не можна нав’язати «мир і благодать» «кроткими руками»:

Державне поле треба корчувати,
Щоб виросла на ньому благодать.
Да буде мир! І Богом я клянусь,
Що кожного вразить моя сокира,
Хто збаламутить Київ наш і Русь,
Хто осквернить насильством справу миру.

Знизу через яр піднімається схвильована Милуша, дочка Людомира, і розповідає батькові, що в місті вона бачила чоловіка, який два роки тому втік разом із Журейком, її нареченим. Дівчина хоче дізнатися про нього. Він, захищаючи Милушу від варяга, який намагався її образити, вбив його і тепер ховається від переслідувань. Людомир застерігає дочку, нагадуючи обіцянку Ярослава покарати Журейка. Дівчина будує план прохання перед князем про помилування Журейка. Вона надіється, що це станеться перед весіллям Єлизавети з Гаральдом, який за ці два роки став королем Норвегії. Однак Людомир не поділяє думок Милуші, бо знає, що Ярослав, як батько, сумуватиме за дочкою:

Але в князів потреби, бач, не тії...
Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.
Отак-то і звалився в квітні сніг
На голову нам... і Ярославу.

В цей час з-за брами виходять у соболевих шубках дочки Ярослава Анна і Єлизавета. Анна намагається розвеселити сумну Єлизавету. Вона каже сестрі, що це Гаральд привіз сніг із далеких льодовитих країв, де він став королем, і приїхав за Єлизаветою:

По всій землі ім’я його гримить!
На всі моря його сягає влада,
Норвегії король! І цілий світ
Твоє ім’я з ним поряд повторяє!

А саме це і засмучує Єлизавету, бо Гаральд у боях пролив багато крові:

Лилася кров в походах тих гучних,
І скільки жертв невинних проклинали
Моє ім’я... а це великий гріх,
Його не змить ні каяттям, ні жалем.

Анна запевняє сестру, що чоловіки усі такі, «їм лиш давай добичу та походи», а тому не треба так сумувати. Можливо, ставши королем і одружившись, Гаральд буде менш войовничим. Єлизавета признається сестрі, що вона не витримає розлуки з рідним краєм, тому і сумує:

Де я знайду чудових стільки книг,
Такі пісні, як у Києві у тата,
Що королів мудріших всіх земних.
А Київ наш — зелений і прозорий!
Дніпро широкий...
Де ще красу подібную знайти?
І це все кинуть...

Анну теж сватає французький король. Якщо на цей шлюб погодиться Ярослав, то і їй прийдеться покинути рідний край. Але вже треба йти готуватися до зустрічі з Гаральдом. Сестри йдуть до замку. Їм услід кидається Милуша.

А тим часом із воріт замку виходять Микита, Давид і Ратибор. Новгородські мужі Давид і Ратибор нагадують Микиті, що він син Новгородського посадника Коснятина. Він повинен помститися за батька і звільнити Новгород від Ярослава. Однак Микита, який два роки був при дворі Ярослава писарем, бачив всі діяння князя, його вірність справі миру і об’єднанню Русі і не хотів вже помсти. Новгород за часи його князівства зміцнів, і це бачить Микита. Ярослав звільнив із посади варяга Ульфа, який був намісником у Новгороді та багато лиха зробив місту. Про Ярослава Микита зазначає, що він:

...пізнав так близько розум дивний
Мудрішого з усіх земних царів,
Пізнав того, хто не лише в добрі,
А навіть в злі, і в хибах вже ж нехибний,
Немов насправді вишнього рука
Його веде до правди в помилках!

Ратибор і Давид обурені поведінкою Микити. Вони нагадали, що Новгород теж буде навіки чужий йому. Микита з гнівом відповідає:

Мені чужий! А хто ж бо дав вам право
Від Новгорода всього промовлять?
Хто ви такі? Самотні і лукаві,
Ви плетете гнилу, нікчемну сіть,
Якою вам життя не зупинить,
А Новгород стоїть за Ярослава
І за єдину руськую державу.

Микита переконаний, що не перед ним, а перед Ратибором і Давидом зачинять новгородці брами. Він повертається до замку, а варяги пішли геть.

З покоїв замку виходять пишно одягнена Інгігерда з Ульфом. Вони розмовляють про дії Ярослава, про те, що князь образив намісника, забравши у нього Новгород. Це обурює княгиню, бо вона варязька принцеса, якій у посаг батько дав це місто. Ульфа княгиня вважала варязьким графом, який служить їй. А тому вона велить йому сурмити збір дружині і повстати проти Ярослава, надіючись на підтримку Гаральда.

В цей час з’являється у повному княжому уборі Ярослав зі своїм почтом та дочками. Ярослав занепокоєний становищем у краї:

Мої полки побито у Зирян,
І знов Мстислав готує меч і брань
На города й права мої державні.

А тут іще і доля Єлизавети його непокоїть: чи віддати її в далекий край, чи залишити з Гаральдом тут. Ярослав розмовляє про це з Сильвестром. Залишити Гаральда в Києві — це значить дати зброю Інгігерді проти нього. Сильвестр заспокоює князя:

Розтане сніг, а з ним твої турботи,
Та і дочку відпустиш не навік.

До них підходить боярин Слав’ята, у якого Ярослав дізнається, хто дав наказ сурмити збір. Той відповів, що княгиня, власне, Ульф від її імені. Ярослав гнівно погрожує Інгігерді віддати її у монастир за непокору. Інгігерда висловила невдоволення Ярославу, який із її шлюбного міста вигнав Ульфа, графа варягів. Новгород вона називає Гольмгардом. Ярослав гнівно відповідає:

Гольмгарда я не відаю, жона!
Є Новгород — і час би пам’ятати
Княгині руській славні імена!
І не відняв, бо не його то місто,
Правителем моїм лише він був.
Та й правив зле і не приніс користі,
Згубив полки і слави не здобув.
..............................
Пройшли часи Еймунда і варягів,
Які на Русь по золото плили.

Інгігерда дорікає Ярославу, що саме варяги допомогли йому здобути Русь, і що у нього тече кров варяга і рабині, на що Ярослав відповів:

З усіх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що є з народом вірний мій зв’язок.
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем.
Народ мій тут, на рідних цих просторах,
Від Києва до Ладоги живе.
І не заброд Ісландії суворих, —
Мене своїм він предком назове!