Ярослав Мудрий (скорочено)

Іван Кочерга

В цей час до князя підходить стурбований боярин Мирослав, який перехопив гінця з листом від Коснятина про нову змову проти Ярослава. Читаючи листа, Ярослав поцікавився, кому ж надіслано його. Однак Мирослав не знає, бо посланець мертвий. Ярослав засуджує діяння вельмож:

Вони війни і крові тільки жаждуть,
Щоб повернуть усобиці часи.

Не дивлячись на те, що Ярослав затвердив закон і правду на Русі, бояри виступають проти нього. А тому князь змушений забути про милосердя:

У монастир замкну я Інгігерду
І Коснятину голову зітну.

Ярослав гордо йде на поміст і сідає на трон. Його родина займає свої місця. Бояри стають навкруги. Під звуки музики починається похід Гаральда. Спочатку його дружина, потім невільники з дарами, а потім і сам Гаральд в шоломі, увінчаному короною. За Гаральдом його зброєносці. Серед варягів і Свічкогас, який два роки був з варягами. Гаральд вітає князя і нагадує про мету свого приїзду, просить прийняти дари. Ярослав радо зустрічає майбутнього зятя, який схвалює діяння князя, його «Руську правду», про які він чув далеко за морями. Ярослав розчулено відповідає:

Мій розум ти відчув і зрозумів, —
Щоб наш народ міцнів в труді і правді,
Не можу я прощати ворогів,
І кожен, хто порушить справу миру,
На правду хто на руську посягне, —
Того вразить безжалісна сокира...
Тому, хто руську правду поважає,
Завжди у нас і шана, і хвала.

Гаральд відповів, що за це і шанує Ярослава Норвегія.

Тут Сильвестр побачив Свічкогаса, який з монаха став варягом, бо плавав з ними два роки.

Єлизавета під час цієї церемонії звернула увагу на напіводягнену рабиню з дарами. Вона спустилась до неї і накрила її своїм хутром. Це дуже зворушило Гаральда, і він співає їй пісню кохання. З далеких морів Гаральд привіз Єлизаветі, крім дарів, терновий вінок з могили Іоанна. Цим він повністю завоював дівоче серце.

Ярослав розчулено погоджується на шлюб своєї доньки з норвезьким князем.

Свічкогас (колишній монах-переписувач, а тепер варяг-дружинник Гаральда) ганяється за дівчатами, які сміються над ним, називаючи його монахом. А він намагається переконати, що за морями він навчився «дівчат гарненьких приручати». Дівчата тікають від нього. З іншого боку входить Сильвестр (вчений монах), який, побачивши таку сцену, погрожує кинути Свічкогаса в яму. Свічкогас нагадує, що він не монах:

У нас, варягів, лиш один устав —
Бери, що треба, та держи, як взяв.
Отак-то, отче!

І, сівши на лаву, спокійно п’є горілку з фляги, чим викликав гнів у Сильвестра. Випивши горілку, Свічкогас повідав Сильвестру, що:

За Києвом знудився у сльозах...
Ладен я свині пасти в цих ярах,
Ладен свічки гасити по церквах,
Ніж рицарем вельможним і багатим
Розкошувати по чужих краях!

І Сильвестр зрозумів його, його патріотичні почуття, бо він син своєї батьківщини:

Хто вип’є раз дніпрової води,
Тому ніколи Київ не забути,
Хоч би в яку забрався далечінь.

Пообіцявши Свічкогасу допомогти, він виходить.

В цей час із-за дерев крадькома з’являється Журейко. Він просить Свічкогаса покликати йому Милушу. Свічкогас дорікає хлопцеві за легковажність, але кличе дівчину. Журейко просить Милушу їхати з ним у Тьмутаракань, де він за час вигнання (за рік) купив землю, має власний човен, на якому виходить у море. Дівчина розгубилася, бо любить Київ, батьків, а тому не хоче їх покидати і їхати на чужину. Вона запевняла Журейка, що любить його, але попросила все-таки одну ніч на роздуми. Зустрітися домовились на кораблі.

А весілля продовжується. Із саду видно у галереї молодих — Гаральда і Єлизавету. Художник-монах Микита, чуючи весільні пісні, сумує, бо прощається зі своїм коханням до Єлизавети. Він у думках бажає їй щастя. До нього нечутно підходить Джема — дівчина-рабиня з Сицилії:

О, не сумуй, сеньйоре любий мій...
Я знаю, ти кохаєш королівну...
Забудь її... і серця не гніти...
Тобі ж бо з нею щастя не знайти...

Джема зізнається у своїй любові до Микити, але він намагається нагадати їй, що він монах. Однак Джема вміє бачити людей:

В твоїй душі я бачу гнів і месть,
А на чолі — сеньйорів горду честь...
Ти, мабуть, князь...

В цей час із темряви виходять Ратибор, Давид — новгородські бояри, які вимагають від Микити помсти за батька і Новгород. Вони привели свідка, який підтвердив, що за наказом Ярослава був вбитий Коснятин. Микита безсилий сідає на лаву. Новгородські мужі зникають у темряві, побачивши, як із церкви повертається весільний похід. Микита дорікає собі в тому, що жив у кривдника його батька і їв його хліб. Він повільно йде в глибину саду, побачивши, що хтось прямує до нього.

А в саду — Інгігерда (дружина Ярослава) і Ульф (варяг, який стояв на чолі Новгорода після Коснятина). Вони вдвох продовжують будувати інтриги проти Ярослава. Ульф повідомив, що всі піднімуть мечі проти Ярослава вночі, коли задзвонить дзвін. Інгігерда хоче помститись своєму чоловікові:

То хай собі лиш дорікає князь,
Що не знесла Олафова дочка
Насильства і нечуваних образ!

Вони виходять із саду, в якому вже чути крик пугача. Це Журейко викликає Милушу. Ховаючись від переслідувань, він підслухав ненароком розмову в саду і хоче йти до князя, щоб сповістити йому про зраду дружини і Ульфа, про план варягів. Вони хочуть кинути Ярослава в тюрму. Милуша боїться за долю Журейка і не дозволяє йому це робити. Раптом Ульф із вартою хапають юнака. Вони намагались скомпрометувати його і звинуватити у нападі на князя Ярослава. Новгородський варяг наказує вбити Журейка. Милуша, захищаючи нареченого, зняла крик. Ульф вдарив її ножем і тікає. Милуша падає. На крик збігаються люди, серед яких Ярослав і його сім’я. Князь гнівно намагається дізнатись, хто поранив її, а Милуша просить врятувати Журейка, якого забрали і загрожували вбити.

В цей час Ярослав сурмить тривогу і вбігає Журейко:

Князь! Хвалити Бога!
Я не спізнивсь.
Сьогодні-бо вночі
Умислив Ульф з княгинею лукаво
Тебе схопить і в поруб (тюрма) заточить,
А Київ весь варягам...

І тут Журейко бачить поранену Милушу. Юнак плаче над коханою дівчиною. А наречена Єлизавета, зворушена побаченим, говорить:

О Боже мій... і знову ллється кров...
Невже немає справді місця в світі,
Де б мир царив і де б цвіла любов
Серед людей, братерством оповитих!

Ярослав у гніві до дружини дорікає їй за те, що в день весілля, в ніч любові й миру, не змогла стримати свого зла, тому він відсилає її своєю волею у монастир замолювать гріхи, а Гаральда просить рушати до рідних берегів. Гаральд запевняє князя, що він не мислив навіть йому якогось зла. Ярослав відповідає:

Тобі я вірю. Та не вірю долі,
Що знов на Русь варягів привела.
Хоч як мені тяжка дочки утрата,
Прощай, Гаральде, Русь понад усе.

На руках у Журейка вмирає Милуша. Єлизавета в сльозах, бо потрібно розлучатися з рідними і їхати з чоловіком. Ярослав просить Журейка служити в його дружині «мужем княжим», однак юнак відмовляється залишитись, бо життя в Києві без Милуші для нього важке, але:

Де зараз тільки орди кочові,
А згодом стане Руськая держава.
Там міг би я твоїй служити справі.

Ярослав довіряє Журейкові від його імені пильнувати південний край і дає йому іменний князівський перстень — символ влади князя.

Повертаючись до себе, Ярослав зустрів Микиту, який вимагав конкретних пояснень. Він не міг зрозуміти, за що його так скривджено людиною, якій вірив. За що вбито його батька, князя Новгородського Коснятина. Ярослав з гідністю відповів:

Так, господу і руському народу
Я відповім за всі мої діла.
...........................
Завжди мене мій рятував народ.
За те і я служив йому сумлінно.
...............................
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що він порушив спокій на Русі
І мирний лад, що довгими роками
І війнами народу я зміцнив,
Хотів він кинуть жадними руками
На терези усобної війни...
Бо вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі...
І, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду і єдину Русь!

Ярослав, пишно вдягнений, сидить на престолі і веде розмову з угорськими і польськими послами. Поряд нього — його шістнадцятилітній син Володимир і Інгігерда в черничому убранні.

Ярослав з гордістю ділиться своїми досягненнями перед послами. Всіма своїми зусиллями йому вдалося врешті-решт об’єднати Русь:

В моїх руках вся Руськая держава
Знов зібрана єдина і міцна.

Але гордість переплітається з горем, бо прийшла звістка про смерть улюбленої дочки Єлизавети, дружини Гаральда. Ярослав просить послів передати вітання від нього своїм родичам і вибачити:

Отож простіть, що ця печаль родинна
Нам не дає прийняти вас гостинно
І вшанувати зараз як би слід.