Жовтий князь (скорочено)

Василь Барка

Мати наряджає доню й радіє. Але в душу закрадається тривога — знову навіщось повели чоловіка в сільраду. Чіпляються і гризуть: давай — як не гроші, так хліб.

Сім’я зі страхом чекає батька — чи не станеться чогось жахливого. Збираються йти до церкви. Оленка несміливо питає, чи, може, їй не йти, а то з неї сміються, глузують вчителі й учні. Дарії Олександрівні прикро, що її дитину даремно кривдять, але вона говорить дочці: «Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять». А в самої «от-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серце, де нема йому чим горіти».

Син-первісток підкорився страхові і промовив з чужого голосу: «Навіщо пережиток?» Малі думають, що мама темніша тих, хто в школі навчає, «бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала... Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли». А що робити? «Вони» сильніші.

Обличчя у матері видовжене, щоки запали, очі темно-сірі без гострого блиску. Недавно Оленка одержала в школі з-за своїх пустощів та недбальства кілька низьких оцінок. Мати, побоюючись насмішок: мовляв, «дурна дитина у вас», грізно нагримала на доньку й мало не вдарила її. Та сполотніла, ледь не знепритомніла, потім так заридала, що всі аж злякалися й кинулися її втішати. Потім постаралася, стала краще вчитися і раділа за маму, якій дуже хотілося бачити високі бали в її зошиті. Мати потайки картала себе за той гнів. І згодом порадила своїй блідій, зі світлими очима доньці: «Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! Їхнє зло щезне, а правда — ніколи». Правда буде з ними і на небі, якщо будуть достойні, житимуть прощаючи і люблячи. Оленка взяла свій зошит, тримає в руках, хоче, щоб мама подивилася і похвалила. Для Дарії Олександрівни це свято — бачити доччині кривулі, але вона боїться перехвалити дівчинку.

Зайшла сусідка Ганна, посумувала, що ведуть людей у сільраду правити (збирати) останній хліб. Після цих слів у хату ніби тінь заступила і біда заглянула у вікна. Зажурилися ще й через дітей, яким наторочено, що «нові книжки церкву переросли. А ті книжки мертві!» Та й що зараз за навчання! Раніше скільки напам’ять знали і пісень, і казок. Тепер цього немає.