Жовтий князь (скорочено)

Василь Барка

«Микола став аж землистий; запав очима і щоками, і всією душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці». Хлопець увесь час мовчав і болісно думав. Потім озвався до батька: «Половину вчителів забрано, нема нашої історії...»

«Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх стратив.

Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої», — стала доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником...

...Харитина Григорівна враз ветха зробилась за осінь — тінь себе самої; рука тремтить і зір погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща.

І видається, час летить, як буря непрозорима, — всіх разом із хатою відносить, наче пором, відірваний від струни, до невідомого урвища і водяного спаду, чорнішого, ніж ніч.

Дарія Олександрівна, хоч найменше їсть, — усе дітям віддає! — але тримається, мов чудом. А висохла... висохла хворісно.

Губи окреслилися в страдному і строгому виразі, а разом — з почуттєвою тихістю... «Праведниця моя!» — відгукнувся враз всім серцем до неї Мирон Данилович, але не проказав цих слів: боявся стратити їх щирість, коли вимовить».

Діти сиділи в хаті, жуючи рештки від макухи, потім майнули разом із батьком у пошуках їстівного. На глухих садибах знайшли кілька картоплин, бурячків, капустяних качанів. Батько дивився на дітей і з відчаєм думав: «Бідолашні, бавляться і не знають, яке нещастя буде!» Адже зараз лише осінь, а скоро зима!

Світ для Мирона Даниловича перетворився з білого, світлого на чорний, у якому немає місця для душі.

Вирішив піти спробувати щастя біля млина — інколи люди дістають з кілограм борошна. Якби поїсти справжнього хліба, можна віджити.

Рвала серце жорстока несправедливість. Через те був нервовий, стривожений. Ледве дійшов до млина. І побачив там цілу кріпость. Навкруги никали люди, сірі й дрібні проти такої споруди.

«— Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого: прямісінько в Москву і там далі, далі, чортовому синові! — сказав дядько». Купка дітей хотіла поза вагонами пробратися у двір млина, але тут вискочили міліціонери — бистрі, мов з цепів спущені, стали розганяти підлітків лозинами і ломаками, б’ючи по чому попало. Люди падали — хто скалічений, а хто й зовсім мертвий.

«Гурти селян в розпачливій застиглості: худі, як обгорілі стовпці, в лахмітинах замість одежі, приковані поглядом до брами. Там їхній хліб, що здобули в кривавиці чола, там борошно! — можна спекти буханчик і віджити, і врятуватись... бо хилить біда до землі, в чорноту, і нема надії на підмогу і рятунок».

Завантажені поїзди ідуть один за одним, ледве відповзають. Торохтить підвода, підбираючи мертвих. Їх відвозять до ями, скидають і ледь притрушують землю.

Мирон Данилович походив біля брами і побрів додому. По дорозі чув, як люди говорили, що треба їхати на Воронежчину, там можна одяг поміняти на хліб. Ці слова запали йому в душу. Вирішив їхати.

Вдома він попросив жінку відібрати речі, які можна поміняти. Відпочивши трохи і пожувавши макухи, знову пішов на роздобутки — до Зміїного яру. Виривав із струмка їстівні корінці, збирав листя і складав у мішок. Приніс додому — на обід. Зварили юшку. Вона хоч і підкріплювала трохи, але після неї так болісно нудило.

Діти німо мучилися, а дорослі дивувалися — звідки в них терпець? — як у старих.

Господар зібрався в дорогу і пішов, стривожено слухаючи тихий плач за собою.

До залізниці Мирон Данилович пробивався крізь завірюху. Зустрів інших людей, які теж були вигнані з хат голодом і розбоєм уповноважених. На вокзалі «скрізь під стінами, на камінні, люди: в лахмітті, знічені від холоду; їм довго ждати, бо потяги дуже спізнюються». Катранник із натугою проник через юрму до вагона, зайняв верхню полицю. Задрімав і раптом відчув, що чиясь рука добирається до його кишені. Шарпонувся — і злодій зник, як примара. Мирон Данилович довго не міг заспокоїтися.

Дорога була довгою, з пересадками, і селянин боявся проминути Воронежчину. Зговорилися з дідком-сусідом. Той уже їздив міняти хліб і все знав. Порадив триматися його. Підказав, що міняти треба не на борошно, бо одберуть, а на щось інше, наприклад, лузгу.

На станції, куди прибули, всюди облава. Міліція обшукувала всіх, жадібними очима поглядаючи на клунки та мішки й одбираючи найцінніше. Жінки в сльози, але на них не зважали, «штурханами і їдкою лайкою відганяли геть, хто впрошував».

Поки йшли до села, дідок розпитував Мирона Даниловича, чи той колгоспник. Катранник пояснив, що він «індус»: так дражнять одноосібника. Бо колгосп — то татарщина. «Одкаснися своєї душі, стань побігайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, і ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий день. Погана витівка — на розор». Тоді дідок пояснив: «Не скажіть! Витівка хитра. Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть? За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується... люди, капіталізмові не снилося!»

— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець.

— Бо силувані. Якби своїм наміром, то з хлівця палац би втнули. А раз душа не прийма — пустяк діло!

— Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник.

— Ворог? — сміється дідок. — Проворна вигадка. А скажіть, чого так повно репету, галасу, ґвалту, мовляв, скрізь ворог і скрізь? — чого день і ніч кричать, і ревуть, і надриваються, аж вуха всім глушать, кругом повторюють без кінця і краю, і роздруковують без числа в газетах підряд, аж очі сліплять, — тичуть в уха, в очі, в рот, в ніс, що аж очуміли люди, — чого так і навіщо?

— Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.

— Отож! Ярмаркові джмілятники кричать: «Держи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить.

— Значить, вони... — почав Мирон Данилович.

— Це ж саме і значить! — перебив дідок. — Не вимовляйте, бо десь вирветься само і тоді смерть. Кожного, хто знає, що то «значить», уб’ють, і його сім’ю теж. Бо відкривається, як пророцтво сповнено: про сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює, — при кінці віків, що ось тепер приходить».

Мирон Данилович спитав, чи скоро ж це станеться, а дідок відповів, що зовсім скоро.

Скрізь по селу ходили люди, торгувалися з господарями. Дідок привів Катранника до своїх знайомих. Привіталися, як годиться, і розпочали торг. Мирон Данилович наміняв два мішки лузги і клунок пшона. Хазяїни ще й нагодували подорожніх теплим борщем.

Ледве дотягли свої клунки до станції. Прилаштувалися біля стіни, потім стали за квитками. Аж ось — облава. На щастя, лузги і пшона того дня не одбирали. Голосно горювали ті, хто позбувся останнього борошна, останньої надії. «Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи «круків» і два в штатському — теж гайворони, хоч в іншому пір’ї, з парткомів, «шишки» звідти. Вираз презирливої нудьги відтягав їм нижні губи, коли перекурювали папіроси, відвертаючи обличчя набік. Ніби їм навіки буйдужно, однак з найхижішою гостротою темних зіниць стежили грабунок — чи відбувається «чисто», себто без пропусків».

Дідок сказав, що то через розпорядчиків виконується воля звіра. «Виліз він з багна в образі компартії — зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушенному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів, — огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі... Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходить».

Тільки вкріплені серцем до Церкви врятуються з прірви: однаково, чи православні, чи з других приходів. Тут, між нами, Церкві дано силу — зібрати всіх добрих в останні часи спасіння. Держіться твердо, бо сказано: хто вірний до смерті, одержить вінець життя. В годину скорбі смертної відновіть правду перед очима!»

Хуртовина замітала все навкруги. У хаті холодно і голодно. Кожен терпить про себе і мовчки конає. Бабуся занедужала. Усі, забувши про свою біду, припадають біля неї.

Дарія Олександрівна вкинула в горщик жменьку пшона із залишків, щоб хоч посьорбати гарячої юшки. На розтопку знайшла трохи тонких пеньків, соняшничину і стару солому. Потім згадала про невикопані біля струмка бурячки, пішла з лопатою за ними. Вдома почала поратися з бурячками, радіючи, що бабусі може полегшати від борщу. Раптом відчула, що в хаті щось негаразд. Кинулася до Харитиви Григорівни, а та вже й холодна. Дарія Олександрівна скрикнула і гірко заплакала. «Була їм стара, як великий янгол: тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця».

Спорядила бабусю на відхід, поставила свічечку, сказала дітям молитися. Того дня в хаті було німо, як ніколи. Діти лиш припадали до відра з водою, а мати остерігала їх, щоб стримувалися, бо від цього пухнуть ноги.

Найстарший, Микола, висох і став білий, як крейда. Сумно сказав, що й він уже лежить, як бабуся. Мати з жахом зрозуміла, що її первісток «вже їй не належить і вже нікому».

Сама Дарія Олександрівна — найхудіша в хаті, але трималася, бо звикла терпіти ще з часів сирітського дитинства.

Рано постукав хтось у вікно. Дарія Олександрівна одразу здогадалася, що то чоловік. Діти кинулися до батька, так і повисли на ньому. А Мирон Данилович подумав: «Без кінця втішні діти йому і любі. Ось, побувши далеко в ці дні, відчув, що і не жив без них, що вся душа його — тут, і одному без них не варто на світі ходити». Потім враз усі замовкли, згадавши про бабусю. Побачивши покійну, Мирон Данилович застогнав від болю, як поранений. Підійшов, поцілував руку і тільки й вимовив: «Простить, мамо!» Стали ладнати похорон. Мирон Данилович зробив труну, вирив яму в садку коло вишень, які так любила мати. Сім’я стояла тісним кільцем над могилою і не мала сил попрощатися навіки з дорогою людиною.