Не було ще такого літнього ранку, — хіба вже каміння з неба, — щоб дід Арсен, прозваний Бушлею, всидів дома... Почепить через плече стару шкіряну торбу з вареним зерном, що пахне кутею (рибі на принаду), убгає в кишеню круглу бляшану баночку з великими й малими рибальськими гачками, вудки в руки і — гайда до річки... А надворі світає й світає. На луках туманець при самій траві стелеться, лелеки вздовж болота походжають — як матроси: у чорних штанях та білих-пребілих сорочках... На річці теж туман. Та такий густий, що й води крізь нього не видно, а тільки чути, як вона шепелявить у кущах верболозу — течія сильна. — Кахи, кахи! — закашляє Арсен, бо важко йому в тумані дихати. А з-під кручі котрийсь ранній рибалка: — Ану, діду, не кашляйте лишень, бо всю рибу порозганяєте! — жартує... Іти Арсенові недалеко: до того місця, де верба у воду впала, як він був ще молодий. Упала та й досі лежить, бо таки міцно вчепилася корінням за кручу. Якої тільки риби не водиться біля тої верби дідової!.. Тільки одного разу не прийшов Бушля до річки... А сталося от що. |