Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під боком... Упоравшись надворі, мати пхають у двері в'язку соломи і кидають біля грубки... — Береться морозець, — хваляться мати і, зсутулившись, довго хукають у долоні, умочають пальці в цеберку з водою, щоб зашпори не зайшли. — Нудьгуєш, сину? — питають і з якимось принизливим острахом заглядають мені у вічі... — Боже, який ти худенький... мов щиглик. Хіба студентів не годують, як ото солдатів? Мені кортить узяти їхні руки в свої, одтирати, ховаться в них обличчям і радіти, що в мене теж є мати — хороша, як у всіх. Але то тільки на одну мить... А вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть. — Ти, сину, вже краще б лаяв мене, ніж отак... Три дні, як приїхав, і все мовчиш... Вони довго сидять на лаві біля порога, немов і не господиня в цій хаті. Потім повільно роздягаються, зморені й пригнічені, і світять каганчика. Солома одійшла і підтекла калюжею. І коли мати, ставши навколішки, розпалюють у грубці, верчики сичать і довго не займаються. Отак було й того вечора. Я пам'ятаю його в усіх подробицях, він не раз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцять років без матері, без ласки, без поради — вісімнадцять років з чужими людьми, часто дуже хорошими, але чужими... |