Оддавали Катрю (скорочено)

Григір Тютюнник

— Отаку кралю викохав Степан, — зашепотіли жінки...

Молодий — то був хлопець років двадцяти восьми, з миршавеньким чубчиком, зачесаним на проділ рідким гребінцем, трохи чи не нижчий з Катрю, проте широкий у плечах, суворий з лиця, трохи пещеного й блідого. Ледь усміхнувся до Катрі й простяг був руку, щоб одчинити хвіртку. Але тут один з парубків заступив йому дорогу, набичив голову й буркнув:

— На могорич давайте!

— Що? — не зрозумів той.

— На могорич, кажу, давайте. Нашу дівку берете, треба викупать.

— Це, звиняйте, у нас так заведено, — пояснив Федір, прискалюючи на молодого усміхнені очі. — Ставити могорич за дівчину.

— Гм, — мигикнув молодий і високо підняв одну брову. — Що ж, пожалуйста. — Дістав з кишені гаманець, повільно перебрав гроші й простяг парубкові новенькі, ще не згинані п’ятдесят карбованців.

— От-так! — захоплено видихнули в натовпі, а парубок сховав лопотючий папірець і сказав уже милостивіше:

— Тепер заходьте.

Молодий узяв Катрю під руку й повів до хати вузеньким коридором, бо хуторяни не дуже розступалися... Степан посипав молодят пашницею й грішми, тоді сказав якомога урочистіше:

— Живіть, діти, у мирі та злагоді.

Степаниха теж прошепотіла щось тремтячими губами, поцілувала Катрю й зятя, який стояв, так само нахиливши голову, і затулила хусточкою очі.

Музики хвацько вдарили «Ойру» — і молоді рушили в хату...

Першому, як представникові влади, надали слово голові колгоспу...

Потім пили за батьків молодої й молодого...

Скориставшись тишею, що запала на мить, з-за крайнього од садка столу підвівся Омелькович, вантажник при сільпо і перший виступайло на всіх колгоспних зборах...

— Тарші! — гучно і впевнено виголосив Омелькович. — Фактіцско, юридіцско і практіцско перед нами вже не молоді, а чоловік і жінка!.. — Катря залилася рум’янцем і сховала очі, молодий високо підняв брови й дивився на промовця з неприхованим презирством, а гостроязика Федорова жінка швидко-швидко зацокотіла:

— Що ти, Омельковичу, ото верзеш? Ну як скаже — то як у попіл торохне, їй-богу!

За столом розлігся регіт...

Музики, хоч були і напідпитку (перед їхнім ослоном поставили дві табуретки з горілкою й холодцем), зрозуміли, що промову Омельковича треба якось заскородити, зморгнулися і втнули «польку-бабочку», але тут підвівся дід Лаврін, знавець і пильнувач весільного обряду, махнув рукою, щоб затихли, й сказав, дочекавшись повної тиші:

— Кхи, а чого це ти, Катре, не перев’язала молодого хусткою? Хіба не хочеш прив’язати його до свого серця?..

— Правильно! — заґелґотало жіноцтво. — Оце до ладу!