Салдатики! (скорочено)

Володимир Винниченко

Ранок, сірий, холодний, мартовський ранок. Січе пронизуватий, тонкий дощик.

В кінці вигону села, на самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. Підходячи, дивляться на лісок і похмуро питають:

— Нема ще?

Стоять більше мовчки, перекидаючись короткими словами, та іноді тихо плаче яка баба. Але її зараз же зупиняють, суворо заспокоюючи:

— Каже ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде... Годі!..

— Не буде... А як стрілятимуть? Он як у Кавунівці...

— Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу тут... гірко... Стрілятимуть, то й стрілятимуть... Однак з голоду здохла б...

— Дітки ж у мене...

— І дітки повитягувались би...

У валці тихо розступаються, і до баби підходить невеличкий, сухенький чоловік у рудій, рідкій свиті.

— Плаче? Боїться? — повертається він до всіх, ледве-ледве усміхаючись доброю, ясною усмішкою.

— Стрілятимуть, каже... — одповідає хтось похмуро й твердо.

— У Кавунівці трьох убили, — знов схлипує баба, дивлячись кудись убік червоними, заплаканими очима...