Біля машини (скорочено)

Володимир Винниченко

— Тобто так не було?

— От нехай мене Господь поб'є, коли я вчора бачила ту кухню й того економа, хай він сказиться! Він мені потрібний, як сироті трясця... Ото причепився! Не бачила якогось економа... Яке щастя, пхи!

З-за воза з снопами з'явився Ґудзик, і Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи граблі під машину.

— Знов із Карпом? — пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись біля Хими, промовив Ґудзик.

«Ні, сей Карпо щось таки затіває, — думав Ґудзик, ідучи повагом до свого доглядного пункту, — тут щось... Хм... Нехай, нехай... Он навіть і сей щось коверзує... Ач... прокляті мурляки!»

— У-у, кукли! — муркнув з невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став дивитися на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві — ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.

«Ніби верхи, ніби пішки... — дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем. — Біжить швидко... А-а-а. Пан Ян на велосипеді!»

І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все побільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.

«Ага!.. Хима!.. Послухаєш, що тепер Карпо заспіває... Хм...»

І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через якийсь час вже можна було розібрати гарненьке біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими рум'яними губками, над якими ледве помітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на сьому дитячому лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.

Зістрибнувши з велосипеда, він обережно зіпер його на лантухи з зерном і недбало тицьнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з сього.

— Prosze pana, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, prosze pana, — підморгнув він напів по-приятельськи, напів по-рабськи, але з тою міною, що буває у кімнатних льокаїв. — Дівчинка... пан сам забачить.

Карпо стежив за Химою, і злість все більше розпливалась йому по грудях.

«Ач! ач!» — думав він, дивлячись, як вона то зазирала під машину, то забігала на другий бік і весь час мала такий вигляд, ніби бігала за ділом і не знала навіть, що прийшов панич Янек.

Слідкував він і за Ґудзиком, слідкував і за його злорадною, злою усмішкою, з якою він, ніби жартуючи, хльоскав дівчат нагаєм і показував Скшембжховському; слідкував за його поглядами, які кидав той на всіх, ніби бажаючи сказати: «От же вам! Отже вам!»

Але до смаку Янека не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та великі зуби мала. Янек, нічого не говорячи, тільки одвертався й рушив далі. Всі мовчки дивились просто перед себе, і коли-не-коли перекидався дехто словом.

— Се погана, prosze pana... — йдучи позаду, з ніяковістю промовив Ґудзик. — Ось... Горпино, Горпино!

Висока чорнява дівчина поважно повернулась і зиркнула в їх бік.

— Іди сюди!..

— Чого ще треба?

— Та йди... Треба...

Дівка знехотя сперла граблі на машину й, не поспішаючи, стала наближатись до них. Гарні її очі дивились спокійно й холодно.

— Ти там... е... е... Ти одгортаєш полову?

— Атож...

— Ну, так... той... А чи не багато там дівчат? Може... е... е... зайва котра?..

— А я знаю?

— Ну да... але... Ти от що... Передаси комусь граблі й підеш до двору... Там панич передадуть тобою квітки... Бо мені сьогодня на залізничний дворець треба...

Дівчина подивилась на його з погордою і з насмішкою і мовчки пішла назад.

— Coz to? — здивовано підняв брови пан Ян і подивився незрозуміло на Ґудзика.

— Не хоче, хлопка! — злісно кинув Ґудзик і рушив далі. Панич Янек ще раз озирнувся на високу поважну постать Горпини й пішов за Ґудзиком. Перейшли на другий бік машини. Ґудзик ще одвертіше став показувать Янекові всі вдачі дівчат, ще злорадніше повертав їх на всі боки перед ним і навмисне хльоскав нагаєм, як коров на базарі.

— Прошу пана, можна мені граблі набити, бо чисто злазять, — підбігла вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на Янека. Гарненьке її личко було витерте від пороху і приваблювало здоровим і свіжим рум'янцем.

— Граблі? — спитав Ґудзик і подивився на Янека, що зараз же впився в Химу очима, озираючи її з ніг до голови.

— А ся піде? — спитав він по-лядськи у Ґудзика.

— Піде, піде, prosze рапа... З тобою там хто одгортає?

— Федоська, Калина Галасенкова...

— Ну, то от що: кидай граблі, хай там хтось за тебе одгортає, підеш у двір...

— Зараз?

— Авжеж!

— Чого?

— Там панич дадуть тобі квітки...

Хима зам'ялась.

— Ну?

— Не хочу...

— Що? Що ж, тебе прохати, чи що? Не базікай же, забирайсь!.. Нічого...