Лось (скорочено)

Остап Вишня

Харчів так місяців на два, бо полювання, як ви потім побачите, потребує чималого часу. Величезну діжку, щоб у ній можна було засолити пудів з п'ятдесят лосятини.

Пудів з п'ять солі!

Та оце, мабуть, і все.

Зрозуміло, звичайно, що одягатись треба якнайтепліше...

Так ото зібрались і кажете дружині й дітям:

— До побачення! Вирушаю на лося!

З тим, значить, вантажитесь у вагон і їдете на північ: можна в Архангельський край, можна й у Вологодську або Кіровську область.

До обласного центру ви не їдьте, бо в самім обласнім місті лосі не водяться, вони на периферії.

Краще всього висідати на якійсь невеличкій залізничній станції, серед дрімучого, безкрайого лісу.

Висіли.

Обладнавши все як слід, надягайте лижі, запрягайтеся в саночки і на лижах весело і прудко вибігайте в ліс...

І біжіть собі на лижах: усе ліском, усе ліском.

Коли пощастить, то днів за два-три наткнетесь на лосячі сліди...

Тут уже вас захопить мисливське хвилювання і піднесення вашого мисливського духу, і ви покотите, покотите, покотите по лосячому сліду...

Пильно вдивляйтеся вперед!

І ось через галявину, провалюючись у сніг і поклавши на спину свої величезні розложисті роги, важко мчить «сохатий».

Ви — за ним.

Лось біжить, пробиваючи своїм важким тілом наст і провалюючись у сніг аж по черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такі важкі, як він, і ви ж на лижах, а він — босоніж, без лиж...

А яка насолода бігти на лижах густим-прегустим лісом, що простягся ген-ген аж на тисячі кілометрів!!

Так і здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде ніжна Снігуронька й тихо-тихо привітає вас:

— Чолом тобі, охотничку-стрілочку! Ні пуху тобі ще й ні пір'ячка!

А ви мовчите, а ви мовчите, а за вами сани, а на санях діжка, і сокира, і вірьовка, і сіль...

Ви вже бачите, як перевтомлений звір хапає язиком сніг, і все частіше, все частіше він його хапає. Тому доказ — довгуваті ямки обабіч лосевого сліду.

Щоправда, ви вже весь паруєте, як киплячий самовар...

Вже недовго...

Днів через п'ять-шість ви вже наближаєтесь до лося, бо він уже не біжить, а тяжко йде, ступає.

За два-три дні він од вас не далі як на п'ятсот метрів!

Аж ось ви бачите, що звір упав. Потім підвівся, ступнув разів із десять і знову впав...

Лежить!

Ви підбігаєте на лижах до нього і падаєте на звіра.

...Звір тяжко підносить голову, повертає до вас свою вкрай стомлену морду!

— Стрілятимеш чи різатимеш? — питає.

— Почекай, дай трохи відсапну!

Відсапуєтесь далі...

— Ну що ж, — каже лось, — не хочеш убивати, почвалаю я далі: я звір, а ти мисливець, мені від тебе тікати треба!

— Та полеж, — кажете ви, — відпочину й застрелю!

— Ні, побіжу, — я гордий! Ізсунься з мене, бо я не встану!

Підвівся лось і почвалав.

Але він далеко не піде, — ноги вже йому не служать, від смертельного гону в нього невроз серця.

Ви підводитесь і стріляєте.

Лось — мертвий, а ви поки що живий...

Тоді вже білуйте, соліть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радіостанцію, визначайте орієнтири й викликайте радіограмою дружину з дітьми.

Приїздить родина, може, ще хтось і знайомий завітає — ну, тут уже бал і все таке інше.

Святкуйте, доки не з'їсте всієї солонини з лося.

Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потім повісити її в кабінеті...

А як дружини не викликатимете, — грузіть солонину на санки — й додому.

Коли повернетесь додому, в Києві буде вже дві лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.

Я про неї вже згадував. Мій приятель хотів був подарувати мені ту голову з страшними рогами:

— Забери, — каже, — будь ласка! Трофей же який!

— А чого, — питаю, — ти сам не пишаєшся з такого трофея?

— Та куди ж я його приткну? У передпокої — в хату не ввійдеш, в кабінеті — теж нема де повернутися! Сама тобі голова! Забери, будь ласка, я доплачу!