|
Дика гуска (скорочено)
Остап Вишня
|
Позіхнули й сказали один одному: — Будемо, мабуть, спати! А гуска-казарка з нами. Лаштуємося ми спати. Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалі не додумалось, — постала, отже, проблема, де гуску приткнути. Їхали ми у м'якому вагоні. Приятель таки додумався. — Я, — каже, — візьму її до себе, на верхню полицю! Зо мною вона й сидітиме! Сплю я не дуже міцно, скорше — сторожко я сплю, от я її й утихомирюватиму, як вона занепокоїться! — Ну, — кажу, — добре! Полягали. Прокинувся я вранці, дивлюсь — сидить мій приятель, спустивши із верхньої полиці ноги... Дивлюсь: казарка. Але вже не жива, а мертва. — Упокоїлась? — питаю. — Як же це так? — Виходить, — каже, — приспав! А я ж сплю не дуже міцно, — скоріше сторожко я сплю! І от бачиш! — Та бачу, — кажу... Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, — тривали недовго. Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено, і що вона, як дуже часто трапляється з підранками, потім потихесеньку дійшла. Так і зробили. Гуску з'їли по приїзді на другий день. Усі кріпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрізала в неї крила, стулила їх, ніби як віялом, і заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабінеті мого приятеля... Дика гуска — птиця вельми обережна й вельми сторожка... Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси як слід, по-справжньому. Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше. Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того як постояли на качачому перельоті. Був іще з нами чудесний охотник, Йосип Євдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту. Слухав він, слухав наші суперечки, а тоді й каже: — Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска — звір дуже мудрящий, і підлізти до неї нікоторого способу ніт!.. А один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. От він і придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось таке стирчить в озері. Тоді вона не боятиметься ні сісти біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, — поставити серед нього бочку можна. Поставив він... — Ну, й настріляв? — з цікавістю запитали ми. — Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися! А спосіб, самі бачите, дуже хороший! Ми вхопилися за цей спосіб. Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень приблизно до того, як мали прилетіти гуси. Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопці не покепкували, як з того пана... Поставили ми її в неділю. А на другу неділю мав приїхати й я, — передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси. Я приїхав у суботу надвечір. — Гуси вже, — каже мені приятель, — появилися. І не дуже бочки бояться!.. — Сідай, — кажу, — ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я до вівторка. — Добре! Так ото ми й вирішили. Тоді, правду казавши, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам. Вискочило це правило у нас тоді з голови. Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти. Перед світом вийшли. Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок — змерзне!). Одвіз я його до бочки. Не встиг од'їхати метрів з півсотні, чую — гукає: — За твоє здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, підтягнув човна і сів під копицею. Надійшов і Йосип Євдокимович. Сидимо, куримо. Коли це: — Р-р-рятуйте! — крик з озера: — Пер-рекинулась! Равненія потеряв! — Бреди, — кричу, — до берега! — Не вибреду! — кричить. — Мулько! Ми з Йосипом Євдокимовичем на човна — і до бочки... Під'їздимо, — бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче. — Чого ти ніби пірнути хочеш? — питаємо. — Р-р-рушниця пірнула! — Ну, вилазь уже на човна! — А р-рушниця? — Потім рушниця! Витягли ми його на човна, транспортували до берега. Сів він під копицею, зубами цокотить. А тут уже й сонечко виткнулося... Роздягся Йосип Євдокимович, сів на човна, поплив на те місце, де стояла бочка, зліз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю. — Чого тебе, — питаю я в приятеля, — чорти перекинули? — Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло! — Ну, випий, то зігрієшся, в тебе ж там є? — кажу йому. — Нема! — Пірнула? — Ні, до того, як перекинувся, пірнула! — Ага! Розумію! — кажу. А гуси летять, а гуси летять! І все на тім місці, де була бочка, сідають. — Ну, що ж далі? — питає приятель. — Кричи, — кажу:
— До матінки, — каже він, — далеко! А от якби на піч! |