Гусенятко (скорочено)

Микола Вінграновський

Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і — народилося. Мама подивилась на нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати, її чоловік з табуном і старшими дітьми зранку подався на озимину попастися та політати над полем і плавнями перед великим відльотом. Гуска лишилася на пізнім своїм осіннім яйці...

Гуска думала: що робити? Летіти з дітьми через три моря і так не легко, а це сьоме, сьогоднішнє, куди? Під крило його не візьмеш і на спину не покладеш — упаде. А тут на дзьобі уже зима, заплава замерзне — що тоді? Зимувати з малим? А вітер, а сніг, а мороз та лід, а лисиці, тхори, куниці, кібчики, приблудні коти, собаки, а мисливці, а їсти що? Пропали. І старій гусці вперше не захотілося жити...

Гуска підняла крило і глянула на свого мізинчика: гусенятко кисло кліпнуло на маму і заснуло.

— Горе мені з тобою, та й годі...

Між очеретом за лугами при озимині з прощального низького сонця вилетів з дітьми чоловік, летів-летів і прилетів. Діти стали чиститись...

Гусенятко визирнуло з-під маминої ноги і побачило тата. А тато побачив його. Він поправив крило і сказав мамі:

— Лети повечеряй...

— Добре, — сказала мама. — Лечу.

— Лети по сірому. По синьому не лети. І не кричи. Над очеретом бери праворуч і вище: за очеретом у засідці вже троє. У того, що від озимини, — трьохзарядка.

Гуска полетіла. По ній кілька разів тарахнули, чи по ній, чи по табуну. Табун сів на гніздів’я. Гусак подивився: старих гусей не було, старі літають знизу. От їм і попало. «А де ж моя?»

Гусак випростав крило, випростав друге, обдивився свої крила ще раз і склав.

Крила були в порядку. Старші діти збились докупи, поховали дзьоби до крил, грілися і поговорювали між собою.