Земля (скорочено)

Олександр Довженко

Не знаю, чи справді воно так, чи то мені приснилось, чи, може сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади — вже не пригадаю. Пам'ятаю тільки, що дід був дуже старий і що скидався він на образ одного з богів, які охороняли й прикрашали нашу стару хату.

І ще пам'ятаю: був гарний літній день, і все навколишнє здавалось прекрасним: сад, город, соняшники, й мак, і ниви за городом. А в саду, якраз коло погребні, під яблунею, серед яблук і груш, на білому стародавньому рядні, в білій сорочці, весь білий і прозорий від старості й доброти, лежав мій дід Семен, колишній чумак.

Коло діда, на старому яблуневому пні, сидів його давній товариш і побратим Григорій, теж дуже старий, але через відсутність бороди позбавлений божественних рис чоловік. Бороди Григорій не носив, зате мав грізні прокурені вуса, що робили його схожим на якогось стародавнього воїна. «Колись, дуже давно, — розповідав нам дід, — Григорій був найдужчим парубком на всю губернію. Ніде по степах від Чернігова й Конотопа аж до Ставрополя, Бердянська і Ясс, та й до самої навіть Москви, поміж якими розвозили вони на волах сіль і спирт щось років сорок, ніде ні разу не зустрічали такого чоловіка». Був він не дуже балакучий і якийсь ніби потайний, але діда, мабуть, любив і провідував його не менш як тричі на рік. Одягався охайно, був незмінно пристойний і зосереджений і завжди про щось, здавалось нам, думав. Отак і зараз посидів він біля товариша, помовчав і згодом спитав:

— Умираєш, Семене?

— Умираю, Грицько, — тихо признався дід і, злегенька посміхнувшись, заплющив очі.

Надійшла мати і, відчувши, що діється під яблунею, замислилась.

— Так... Ну, вмирай, — сказав Григорій і одвернувся.

У траві серед яблук-падалок сиділо одне наше дитинча, яке зовсім не розуміло життя. Тримаючи в руках яблуко, воно вперто намагалось вкусити його двома своїми першими зубками, але яблуко було чимале, а ротика на нього дитині ще не ставало.