Земля (скорочено)

Олександр Довженко

З жальним подивом вдивляється мандрівник в найдорожчі місця серед рідних руїн і нічого вже не пізнає навколо: немовби ніколи не було й не буде вже на цьому попелищі ні сміху вже йому, ні веселощів.

Раптом навстіж розчинились двері. На порозі хатини, на темному тлі сіней, біліша за сорочку, спинилась Наталя. Тільки Опанас її не помітив. Він помітив двері й, пригадавши, що треба йти, поволі вийшов.

Мовчки, без крику дивилась покинута дівчина на свого милого, якого так соромилась удень, чекаючи на тихий вечір, на ясну зорю. Жах і пекуча туга затамували подих. Трохи розтулені губи посохли й застигли в такому неповторному зломі, немов опалила їх блискавка, вдаривши з неба. «Василю мій, Василю мій!»

Припала Наталка до Уляни, Василевої сестри, і поникла, втративши на мить всю силу.

«Куди ж це я йду? Ага, пригадав...» — Опанас рушив до отця Герасима, стиха розмовляючи про щось сам до себе.

Отець Герасим, без сумніву, сподівався на нього й щось відчував. Коли Опанас переступив поріг його старого будинку, де тхнуло старістю і самотою, служитель церкви зустрів його не співчутливою жалістю, не словами примирення з «волею Всевишнього». Німий переляк промайнув у старечих очах.

— Нема бога, батюшко... Нема, тобто, абсолютно... — сказав Опанас тихо, але й цього було досить, щоб заповнити громом дім священика. — Бо коли б він був хоч де-небудь, нехай не всемогутній і не зовсім благий, припустімо, навіть поганенький і не дуже розумний від старості літ... навіть такий не міг би допустити наглої загибелі мого сина. Підіть гляньте: на столі лежить, усміхається. Кому ця усмішка на смертних вустах, я вас питаю? Не нам же з вами і не нашій темноті нікчемній. Про щось же гарне він перед смертю думав. Що можете сказати ви мені? Кажіть, служителю вбогості людської!

Отець Герасим не обізвався й словом. Мовчки підняв він у збентеженні свої тремтячі руки до небесної порожнечі, куди тисячі літ марно линули духовні сили народу як молитви, сподівання і зітхання.

— Обставини життя й смерті велять мені оголосити й вас не існуючим, — тихо прогримотів останні слова Опанас, слідом за чим, після недовгої тиші, жалісно рипнули двері. Отець Герасим озирнувся — пусто.

Коли Опанас з'явився в правлінні колгоспу, де обговорювали Василеву загибель, всі встали.

— Сталась подія... Здрастуйте... великої ваги. Розпадається наш древній хліборобський світ. — Опанас говорив повільно, обдумуючи й виважуючи зміст кожного слова. — Комусь потрібно було тайно вбити мого сина, — низький глухий голос Опанаса на мить затремтів. — По цій причині я відчуваю і можу вже посвідчити, що відтепер життя моє і нашого села безповоротно розчахнулось надвоє... На те, що було до загибелі і що почалось з тої миті, коли впав він мертвий на дорозі. І щоб не мав і думки вбивця потай навіть порадіти з свого ганебного злочину, ні сподіватись на мізерну одноосібну користь, прошу вас: коли вже загинув мій Василь за нове життя, поховайте його теж по-новому, щоб не попи та дяки за гріш про смерть виспівували жаль, а наші хлопці-комсомольці та дівчата... самі... з новими піснями про нове життя. Я хочу побороти печаль.

Опанас тяжко зітхнув. Слово «печаль» він вимовив майже пошепки.

Тоді голова колгоспу Максим Притуляк і секретар комсомольської організації Чуприна стали перед Опанасом і такими ж з тої самої причини глухими голосами тихо сказали:

— Добре, товаришу Опанасе. Коли вже так все склалось і на те ваша воля, поховаємо Василя самі. Категорично виключається участь попа, дяка, ані ладану, ні церковних співів. Нема примирення! Самі співатимемо про нове життя і про живого Василя.

Чи ж треба наводити слова всіх пісень, чи докладно описувати співців і те, що сталось другого дня, коли, покритий по пояс червоним прапором, піднявся Василь на плечах товаришів в останній свій похід і коли рушило за ним село, — старі й малі, всі дівчата й дівчатка з букетами квітів, всі жінки в білих хусточках з немовлятами на руках, всі комсомольці з червоними бантами й усі чоловіки й діди з непокритими головами.

Опанас ішов за домовиною, не зводячи очей з свого сина. Він не плакав і навіть, здавалось, посміхався й шепотів якісь слова, повертаючи іноді голову до співців невимовно болісним рухом. Дружини поруч нього не було. Підкоряючись могутньому наказу життя, вона відразу ж повернулась у хату ще від воріт: прийшов її час — родити.

Не було й Наталки. З пристрасним риданням металась вона в малій своїй літній хатині, б'ючись грудьми об стіни, розриваючи на собі одяг. Все протестувало в ній, все потопало в стражданні. А коли проносили милого зблизька і стіни застугоніли від співу, вона впала на постіль у темному кутку майже непритомна.

Архип Білоконь буквально прикипів до вікна. З вулиці здається він повішеним на стіні зображенням Каїна в старій потемнілій рамі. Рот роззявлений, волосся розкуйовджилось від спеки. Він не дихає. Він вперше до мозку кісток відчуває, що далі так жити неможливо. Що сподіялось у державі?.. Розпадається клас. Сількор Василь Трубенко подолав смерть... Кинувся Архип у сіни до Хоми.

— Хомо!

Нема Хоми.

— Хомо-о!!!

Хома тікав, мов загнаний звірюка. Без картуза, в самій сорочці навипуск поверх штанів, як навіжений, гнав вія полем, сам не знаючи куди.

Піт заливав очі, важкий подих вихоплювався з пересохлого горла. Раз у раз озирався він на всі боки, немовби навздогін йому бігли всі навколишні села. Які страхи шматували його темну душу, — жах, лють чи приреченість, а чи пекучий жаль на себе за сподіяне, тільки станув він раптом посеред квітучої гречки і відчайдушно гукнув у бік села:

— Я!.. Я вбив його!.. Вночі, коли все спало... А він ішов вулицею сам... і танцював!!!

І знову кинувся бігти, — в один бік, потім у другий... І раптом впав з розгону стрімголов додолу і шалено завертівсь, неначе прагнучи вритися, вкрутитись в землю, як хробак.

А Василь... Коли несли його мимо садів, які він так любив, і мимо поля розквітлих соняшників, плоди й квіти майже торкались його чистого обличчя, і тут багато хто не міг витримать і плакав від нестерпного протиріччя і протесту. І тоді прості слова старої чумацької пісні «Ой ревнули воли, степом ідучи, сльоза сльозу пробиває, та вже ж, милі браття, нашого товариша, гей, та й на світі немає» гримотіли, мов грім серед поля, а на них вже напливали хвилями «Землей владеть имеем право...», «Час розплати настав...» і «Воспрянет род людской» і рокований дрож валторн.

В блакитній високості непомітно почали виникати хмарки. Вони росли і збільшувались, перебуваючи в безупиннім змаганні й мінливості. Деякі з них скидались на урочисті голови бородатих пророків, інші на снігові гори, а деякі мчали, як вершники на фантастичних подобах коней. А поперед небесного воїнства, розпростерши крила, осяяні промінням сонця, летів велетенський птах. Потім пророки, воїнство і птах об'єднались в одну чорну хмару, що заполонила небо аж по саме сонце. І коли Чуприна почав виголошувати над прахом Василя прощальну промову і руде волосся його розметалось і завихорилось від патетичних рухів, — зашуміли верби над його головою, загуркотів грім і на запилену землю линув дощ — буйний та теплий.

Було щось невимовно радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі, і всі це відчули. Він ніби змив всі рештки смутку і скорбот з людей. В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя. Ніхто не тікав, не ховався від дощу, а діти підводили до нього свої смагляві мокрі личка й виспівували: «Дощику, дощику, перестань, поїдемо на баштан!..»

Омиті були сади, баштани, городи, поля. На чистих яблуках і сливах, укритих ніким не займаною патиною, бриніли найчистіші дощові краплини, вилискуючи й перекочуючись з плоду на плід і падаючи на землю.

Тут і кінчається наша картина.

Від людського життя і навіть від життя цілих поколінь людей залишається на землі тільки прекрасне. Увесь рід Білоконей незабаром щез без сліду. Зате й по цей час живе в народі добра слава про Василя Трубенка. Утих лише смуток за ним і жаль, поступившись місцем вдячності.

Пригадують його легку ходу, його усмішку, любов до людей і все, що він умів робити весело й спритно. Пісню про нього склали. Тільки постарілий колгоспний бригадир Опанас ні-ні та й заридає в клуні уночі за своїм любимим сином, шапкою затуляючи ридання, щоб не злякати солов'я на вишні.

Щебечуть солов'ї по молодих садках. Лине здалеку дівочий спів. Колгоспна земля квітне як ніколи. Дід Григорій удостоївся тиші поряд свого побратима.

А Наталка знайшла щастя з іншим і з ним утіху в праці й дітях.