Диво (скорочено)

Павло Загребельний

Він ще не бачив обличчя дівчини. Тепер лякався її по-справжньому. Спитав грубо:

— Чого тобі треба?

— Нічого.

— То йди собі.

— Піду, коли захочу.

— А як вижену тебе звідси?

— Спробуй!

— Знаєш, хто я?

— Сивоок.

— Хто сказав тобі?

— Всі кажуть.

— Мене — нема, — повторив він щасливо знайдені для Міщила, а найперше для самого себе слова.

Вона засміялася:

— Тебе надто багато, щоб не бути.

— Чому багато?

— Великий ти. Тілом. І роботою. Так я й знала.

— Що ти знала?

— Що ти — такий.

— Не бачила ж мене.

— А от бачу.

— Спину.

— Ти мене й зовсім не бачиш.

— І не хочу, — сказав він без твердості в голосі.

— Мене звуть Ярослава.

— Князівське ім’я маєш.

— Мати дала.

— А батько хто?

— Немає.

— А в мене — ні матері, ні батька.

— Тобі не страшно.

— Хіба ти боїшся чогось?

— Боюся, — пошепки призналась вона.

І тоді Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Різонула йому погляд ніжність її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливість її очей, в розхилі її уст вичитав своє призначення, мов правовірний на дереві остаточності, де на листі виписано імена. Струшують дерево, спадає листя — ті вмруть, чиї імена значаться на впалому листі, вмруть ще цього року, і хай збудеться. Ще не все було втрачено, міг ще зібратися з силами, прогнати її звідси, міг, зрештою, сам піти від неї (однаково ж вернешся до своєї роботи!), але міг — і не міг. Найшла на нього якась дитинність, почував себе хлопчиком з давезної пущі, а перед собою бачив Beличку з напівзабутих снів-споминів, дитинність виказувалася в його обличчі, до якого тепер не пасували ні борода та вуса, ні великі, важкі, вироблені його невтомні руки. Мабуть, він отакий і уявлявся цій Ярославі, вона не злякалася його покошланосгі, хоч була, мабуть, удвічі молодша за нього, не відчувала себе дівчинкою, стояла перед ним як рівня, закортіло стати ще ближче до нього, викликати його довір’я, і вона сказала те, чого не казала в Києві нікому:

— Прибігла я аж із Новгорода. Перебралася за хлопця і втекла.

Він не чув тривоги в її голосі за ту втечу, не спитав, од кого втікала аж так далеко, нарешті пойняв його страх за Ярославу, яка ще не відала про загрозу для себе найбільшу від нього. Чи для того вибиралася аж он звідки, з лісів і мокрадел, дійшла до вигрітого на просонцених пагорбах Києва, щоб потрапити тут до чоловіка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям і нелюдським напруженням усіх здібностей?

І знов ще не було пізно. Ще б міг гукнути: «Втікай од мене! Втікай не озираючись!» Але не гукнув. Тіхо сказав:

«Іди, бо заважаєш мені докінчити малювання. Коли хочеш, то приходь завтра».

Якби ж то вона образилась на таку нечемність і відповіла йому різко, з гідністю. Але сяйнула на нього пречистими своїми очима і м’яко промовила: «Гаразд. Прийду завтра».

Прийшла так само, в тій самій тонкій сорочці, тільки на шиї мала разок зелених перлів — од наврочення і пошесті.

— Була на торжищі?

— Була.

— Вподобала?

— Так.

— Хотіла б зі мною на торжшце?

— А твоя робота?

— Повинен мати спочинок.

...Він купив їй візантійську тканину з крученого шовку. Взориста, багата, хоч і для княгині. Барва майже пурпурова. Візерунок — у великих колах по два казкових грифони, що стоять на задніх лапах спиною один до одного. Крила їхні в химерному оплетінні. В кутках поміж колами — сторожкі яструби.

Коли Сивоок платив за тканину, збіглося все торжище, бо за такі гроші можна б купити цілу волость. Ярослава непевно всміхалася, коли він накинув на неї узороччя, повела плечем, заморська тканина зслизнула їй до ніг, а вона знов постала у своїй непотьмарено білій сорочці, мов далеке принадливе видиво, до якого мандруєш у снах і ніколи не доходиш.

— Нащо віддав такі гроші? — спитала Ярослава.

— Дурні гроші, тому й віддав, — сказав Сивоок. — Князь Ярослав перед від’їздом до Новгорода розщедрився за мої мусії.

— Князь? — вона мовби здригнулася, але погамувала в собі щось, знов стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам і хвилюванням.

— Ну, так. Ярослав — князь. Вважає, що за гроші можна купити мистецтво, але помиляється. Ти не знаєш про гроші, та й не треба. Ні про той обол, що платили його перевізникові в царство мертвих Харону, ні про обол, що його випрошував славетний ромейський полководець Велізарій, мабуть, не чула ні про тридцять срібняків Юдиних, ні про драхми блудниці Лаїс, ні відаєш і про ту стародавню монету, яку офірував один із приспаних у Ефесі, а також про світлясті монети чарівника з арабської казки, які згодом ставали простими кружалами з кожі. Але міг би розповісти тобі про великого східного співця, який одержав од султана шістдесят тисяч монет за кожний рядок своєї пісні, та повернув їх усі назад, бо були срібні, а не золоті.

— За твою пісню навіть золота мало, — сказала вона.

— Хіба в мене є пісня? — здивувався Сивоок.

— А там? — Ярослава показала на Софію. — То все виспіване.

— Ти не знаєшся на цих справах. Всяке слово прямує до співу. Але чи ж завжди доходить?

— Я навчилася всього, тільки глянувши. Бо нема такого, ніде в світі.

— Не була ще по світах. Мало бачила.

— Зна: нема ніде! — твердо мовила вона, і Сивоок не міг похитнути дівчину в її переконанні.

Не хотів убачати в цій дивній втікачці з Новгорода винагороду за своє ціле життя. Боявся не за себе — за неї. Поводився з нею обережно, мов була з коштовного скла. Але дівчина не відходила від нього, сміливо йшла просто на Сивоока, міх ними ще не пролунало тих найбільших слів, що їх вимовляють двоє, але й без слів вони вже знали про себе все, і обоє ждала найголовнішого, всіляко відтягуючи, віддаляючи його, вже відаючи добре, що воно прийде — неухильне, відлякуюче і водночас пожадане...

Літо минало, а сонцевороту на стінах собору так і не було. Митрополит міг тільки радуватися, що цей незбагненний слов’янин, якого давно про себе прозвав не украшателем, а сквернителем храму, нарешті втомився в своїх нестримних вигадках, облишив свої витівки, зникав на цілі тижні не тільки з Софії, а й з Києва, — так було ліпше для слави господньої.

А ті двоє, зраділі, що знайшли одне одного в людському вировинні, безжурно блукали по Києву, ходили в пущі, плавали за Дніпро і за Десну, збирали ягоди в лісах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небачені сині квітки і дарував Ярославі, давня його пристрасть до втеч зродилася знов у крові, ладен був утекти від усього, аби лиш належали йому оці нестерпно сірі до сизості очі, оці розхилені уста, оця ніжність, од яких заходилося його серце.

А літо минало. Князь Ярослав повертався з Новгорода, ішов з дружиною по Дніпру, доходив до Києва, а за князем ішов товар¹: повози з припасом, з шатрами-повстинцями, з одягом, килимами, зброєю, хутрами, казною, вели коней підмінних, гнали скот. Поверталися княжі прислужники, сторожа, бояри, воєводи, облазні, розважальники, пісельники й дударі. Йшли попи й ченці, везли книги, куплені князем у купців західних, пергамени старі й нові, в дерев’яних дошках і срібних шатах.

Виїздив із Києва князь — повертався вже й не князь, а казали — кесар. Велено було в ковниці викувати вінець золотий з смарагдами й рубінами, як у ромейських імператорів, заповідав Ярослав скоре освячення Софії, слав поперед себе гінців, квапив митрополита і пресвітера Ларивона.

Самовладця землі Руської, найбільший і наймогутніший государ в усіх сторонах між північчю, півднем, заходом і сходом бажання мав проголосити це в високій урочистості й пишноті.