А з ворогами (належить їм бути)
Не примирюсь, не піду заодно.
Боже, не дай мені випить отрути,
Що обертає людину в лайно.
IX
Це Ти створив мене таким —
Неподужанним і слабким,
Невільником, хоч без ярма,
Немудрим з ясністю ума,
Хитким, неначе терези,
Веселим з усміхом сльози,
Сліпцем, що ходить навмання
З жагучим зором пізнання!
Чи це приємно так Тобі,
Що тяжко падаю в журбі,
Що дух мій ламлеться, як скло,
І рветься плоть, як барахло?
Скажи, навіщо був цей твір,
Що напівянгол, напівзвір?
Де ж у моїм єстві моє,
Що само з себе постає,
Що незалежне від Твоїх
Жадань — невже це тільки гріх?
Невже моє — це тільки зрив
Угод з Тобою та порив
До тих непроясненних сфер,
Де паном ходить Люцифер,
Невже свідомість, плач і сміх,
Це все Твоє — мій тільки гріх.
О Боже, розлучи земне
З небесним — і врятуй мене!
XXIX
Не був я, Господи, безбожним,
Але носив раба тавро,
Во ім'я правди словом ложним
Сквернив свої уста й перо.
Кормив я власним серцем звіра,
Щоб менше Україну жер,
І честь моя — страшна офіра —
Кричала, ставши на костер.
Я проклинав Тебе із болю,
Шукав спасіння в проклятьбі,
Та дух мій завжди був з Тобою,
І вірним був я лиш Тобі.
І в час, коли, здавалось, треба
Забуть Твої глухі врата,
Я бачив, як зійшов Ти з неба
І нашу Матір зняв з хреста.
Сьогодні на новім причалі,
Де сяє волі молодик,
Я — повен каяття й печалі —
Вдивляюся в Твій грізний лик.
Даруй мені мої провини,
А ні — то смертю покарай,
Та знай — я встану з домовини,
Як знов скують мій рідний край,
Я не засну в пітьмі глибокій,
Як Україну знов розпнуть,
А встану й прокляну Твій спокій,
Твою всеправедну могуть!
L
Коли на пагорби Дніпрові,
Де був апостол Твій Андрій,
Зійдеш і вчуєш стогін крові,
Мов сонця гул в землі старій, —
Знай, Господи, жага свободи
Тут не розпалася, як прах,
Палають нею небозводи,
Плоди в калинових ярах.
Коли на Хортиці ногою
Торкнеш стежину чи зело,
І плоттю Божою, нагою
Відчуєш біль, як вбите скло, —
Знай, Господи, жага свободи
Тут не зотліла, мов зола,
Ще й досі запорізькі броди
В полон цариця не взяла.
Коли Ти станеш на Говерлі,
Сягнеш очима аж на Понт
І вздриш, як зводяться померлі
Онуки Богунів і Ґонт, —
Знай, Господи, жага свободи
Нас піднімає із могил,
І вписує таємні коди
Воскреслих душ у небосхил.
Прийди і будь же нам суддею,
Карай за бачення сліпе,
За те, що ми свою ідею
Любили більше, як Тебе.
Прийди і стань, де кров пролито,
Стань на розорані серця,
Що родять волю, наче жито,
І ждуть жорстокого женця.
Прийди, як грім в безоболоччі,
Зірви з нас залишки труни!
І не карай, а глянь нам в очі
І дух наш твердістю натхни!
|
