нічогісінько.
Ось цьому
ми з нікчемства свого
п'єдестала створимо,
та освятим в кадильнім
диму,
та сипнемо під ноги квітів,
та у лаври чоло вберем,
та, щоб весело жив на світі,
приведем панну Музу в
гарем.
А самі заживем без гризоти,
бо відомо й дитині малій,
що у Музи тієї цноти
вже не більше, ніж у повій.
Скільки бідною торгували,
стільки вже продавалась
сама,
що назвать її лярвою мало,
а сильнішого слова нема.
Ну а нам що до того?
Ми люди тихі.
Нам би повне корито бурди,
теплу ковдру, затишну
стріху
та цукерку вряди-годи.
Бо таке на роду написано:
від Адама до наших днів
будуть людям світити лисини
величаво-мудрих вождів.
Думав, думав Дурило,
аж йому голова заболіла,
та ніяк собі не збагне:
куди і до чого той ідол
гне?
Якщо йому правда —
ріднесенька мати,
то нащо ж йому п'яти
лизати?
А якщо йому люба лизня,
то тоді його ненька —
брехня?
Так замислився,
що аж присів,
сім днів не пив і не їв,
а на восьмий устав і каже:
— Якесь дуже дивне те
щастя ваше!
Не хочу такого, щоб я
вмер!
Сходжу ще на острів до
тих печер... —
Та й ну Дурило
від друзів нових тікати,
а ті йому в спину кілки
метати.
Добре, що наш Дурило
водою не брів —
він, як і батько,
ходить по воді умів —
отож він першим став у
печері
і давай своїм костуром
бити у двері.
За третім ударом впали
двері,
і враз ніби сонце сяйнуло
в печері.
І вийшло звідти дівча,
і всміхнулося мило:
— Спасибі за поміч тобі,
Дурило!
Я долю тепер не мину
і твою —
жду тебе, парубче, у
батьківській хаті,
у твоєму Ріднім краю... —
Сказало і щезло.
Озирнувся Дурило —
дивиться:
гори вогнем охопило,
і кривава ріка змеженіла,
а там, за рікою,
на тихій Зеленій горі
біліє батькова хата,
а під нею засмучена мати
пасе сонячних зайчиків
у дворі...
|
