Іван Франко

Ворони і сови

Перший міністер, подумавши хвилю, промовив:

— Я, милостивий царю, міркую, що треба нам скористати з того союзника, що так несподівано приходить до вас. Приймімо його гостинно і будьмо йому вдячні за те, що остеріг нас перед грізною небезпекою.

— То добра рада, — мовив цар. — Ну, а ти, другий міністре, що скажеш?

— Я також не маю нічого против того, — відповів другий міністер, — а тілько думаю, що нам треба ще покористуватися радами сього Каркайла на те, як далі провадити війну з воронами. Для того я думаю, що, скоро тілько він дійде до сили, нехай веде нас на те місце, де схоронилися ворони. Полетимо під його проводом, повбиваємо всіх наших ворогів, а тоді будемо безпечні.

— Розумно радиш, — мовив цар Пулоокий. — Ну, а ти, третій міністре, що скажеш?

— Я також не маю нічого против того, щоб гостинно приняти отсього нашого полоняника. Тілько я не був би за тим, щоб ми летіли шукати наших противників бог зна куди, за дев'яту гору. Коли Каркайло є такий щирий наш прихильник, то нехай же він удень пильнує нашого замку від несподіваного нападу, а вночі ми й так нікого не боїмося.

— Дуже розумно говориш, — сказав цар. — Ну, а четвертий міністер що скаже?

Четвертий міністер називався Пугукало. То був понурий Сич, хворий на селезінку, і привик усе бачити в найчорніших красках. Він досі слухав промов своїх товаришів з дуже невдоволеним видом і аж вертівся на своїм місці. Тож тепер, коли цар велів йому сказати свою думку, він мусив відхлипнути добру хвилю, щоб втихомирити свою злість і говорити спокійно, як належиться перед царем.

— Не розумію, великоможний царю, — мовив він, — відки се взяли мої шановні попередники, що отсей Каркайло є такий великий наш приятель. Що він сам видає себе за нашого приятеля, се для нас дуже непевне свідоцтво. Все те, що він набалакав нам про воронячі замисли, по моїй думці, чиста брехня. А бодай ми не маємо на те ніякого свідоцтва, крім одного його. Правда, ворони покинули свою домівку і полетіли геть. Але чи конче з тої причини, яку подає Каркайло? Сумніваюся. Правда, ми знайшли його побитого і покровавленого, але чи конче задля тої ради, яку він нібито мав дати свойому цареві? Сумніваюся! А що коли він є тілько воронячий шпіон? Бо скажіть, будьте ласкаві, з якої речі він має бути таким гарячим нашим приятелем, за якого видає себе? Я сього не можу зрозуміти.

Похнюпив голову цар Пулоокий, позвішували дзьоби й інші міністри, почувши ті слова. Та й справді, з якої речі прийшов Каркайло бути таким завзятим сов'ячим приятелем? Тут щось непевне.

Але Каркайло чув сю промову і був приготований до відповіді. Він затріпотав крильми і попросив голосу.

— Ну, Каркайло, — мовив цар Пулоокий. — Чуєш, що каже мій міністер Пугукало. Здається, хочеш щось відповісти на його слова.

— Так, вельможний царю.

— Ну, добре, говори!

— Якби я був на твоїм місці, вельможний царю, — мовив Каркайло зворушеним голосом, — то отсей пан Пугукало був би у мене найстаршим міністром. Він справді великий патріот і розумний муж, він щиро дбає про твоє добро. Та, на жаль, дечого він не знає, що повинен би знати. Я йому з того не роблю закиду¹, бо ж се звісна річ, що батьківське добро забувається. Але коли він тут порушив питання, чому я такий прихильний до сов'ячого роду, то мушу оповісти сю історію. Давно се було, буде тому з п'ятдесят літ. Я вже тоді був міністром у мойого царя, а батько отсього пана Пугукала був ще молодим парубком. Отже, трафилося раз так, що він, літаючи кудись далеко за поживою, заблудив, запізнився і не міг трафити до свойого замку. Ранок наскочив, бідолаха мусив заночувати в нашім лісі. Скоро тілько його побачили ворони, зараз кинулися з великим вереском і хотіли його вбити. Почувши сей вереск, я прилетів на місце і питаю, що тут за стиск і товкітня?

— Сова! Сова! — закричали ворони. — Ади, онде Сова сидить! Треба її вбити.

Бідний Пугукало сидів на гілляці мов купка нещастя. Ворони купами нападали на нього, били його дзьобами, дряпали пазурами, рвали на ньому пір'я. Даремно він боронився — ворогів було багато, вони оглушували його своїм криком. Жаль мені зробилося бідного парубка. Я крикнув до своїх:

— Стійте! Хіба не бачите, що се не Сова?

— Не Сова? — здивувалися ворони. — А що ж таке?

— Пугукало.

— От тобі й на! А Пугукало хіба не Сова?

— Ні, не Сова, а Пугукало.

— А-а-а!

Я забив воронам клина в голову.

— Так що ж нам робити?

— Дайте йому спокій! — мовив я.

— Га, коли ти кажеш...

— Так, так! І наказую в імені царя.

Почувши се, ворони розлетілися, а я взяв бідного Пугукала з собою до гнізда, захистив його аж до ночі і таким способом урятував його від смерті. Він поклявся мені віддячити се і додержав слова. В війні, яка вибухла між нами та вами, він усе оминав моє гніздо і ніколи не позволяв робити мені кривди. А раз, коли я, запізнившися на царській раді, пізнім вечором вертав додому і попався вже в пазури одній Сові, він кинувся і вирятував мене з неминучої погибелі.