Іван Франко

Ворони і сови

— Фе, фе, Пугукало! — сказав йому цар. — Зовсім не до ладу твоє оповідання! Адже сам чуєш, як щиро промовляє Каркайло, як він сам упереджує нас, щоб ми були якнайосторожніші. Стидайся бути таким злим і недовірливим! А ти, друже Каркайле, не слухай його балакання! Жий собі безпечно під моєю опікою і гніздися, де хочеш. Я певний, що ти в кождім випадку поступиш собі мудро і відповідно.

І з тим словом цар Пулоокий з усім своїм народом влетів до сов'ячого замку на денний спочинок, а Каркайло лишився надворі.

— Слухайте, мої діти, свати і свояки! — мовив Пугукало. — Не вірю я сьому Крукові і вам раджу не вірити. Щось мені не добром пахне від нього. Волю заздалегідь покинути сей замок і сього бідного засліпленого царя і шукати собі іншого притулку, ніж бодай один день проспати під його доглядом. А ви як думаєте?

— І ми так думаємо! — загукали свояки. — Веди нас, летимо за тобою.

І, зібравшися, вони полетіли шукати собі іншого осідку.

А Каркайло врадувався, бачачи се. А коли розвиднілося, він добре оглянув сов'ячу печеру, що мала всього один вузенький вхід, і мовив сам до себе:

— Отсе ті дурні сови називають своїм замком, своєю обороною! Та се властиво є нагла смерть і вічна небезпека, а не оборона. Чекайте лише, я вам покажу, яка вам тут буде оборона!

Минали дні за днями. Каркайло все ще вдавав із себе слабого, не літав на полювання, а годувався мишами та пташками, що на розказ царя Пулоокого приносили для нього сови. Але він розпочав будувати собі гніздо. Літаючи по лісі, він збирав сухе ломаччя, зносив його і кидав проти входу сов'ячої печери. В середині тої купи він зробив собі постіль із сухого листя і сухої трави. День у день та купа робилася більшою і почала помалу загороджувати вхід сов'ячої печери.

— Се я навмисне роблю, — пояснив він цареві Пулоокому. — Кілька разів уже літали тут воронячі шпіони, хотіли вислідити вхід до вашого замку, але тепер за сею купою ломаччя не зможуть добачити його.

Дурні сови ще й раді були, що Каркайло так вірно пильнує їх замку, а у Каркайла тим часом було своє в голові. Одного ранку, вибравши відповідну пору, він знявся зі свойого гнізда і щодуху полетів на Чорногору¹. Прилетів у ранні обіди і став перед царем.

— А, вітай, Каркайло! — радісно скрикнув воронячий цар. — Довго тебе не було. Ми вже думали, що тебе й на світі нема. Ну, що, як стоїть наша справа?

Всі ворони здивувалися, що цар так приязно говорить з Каркайлом, котрого колись так люто бив і лаяв. Але Каркайло, не відповідаючи на царське привітання, заговорив живо:

— Все гаразд, вельможний царю! Настала пора до діла. Вели всьому народові зараз братися в дорогу. А живо! Від поспіху залежить наша побіда.

Цар зараз велів воронам здійматися на крила.

— Слухайте мене, діти, — мовив Каркайло. — Як будемо летіти через ліс, хапайте кождий у дзьоб чи в кігті суху ломаку, яку хто може донести, і гайда за мною!

Полетіли. Добре з полудня станули в лісі, з котрого перед кількома тижнями мусили були тікати перед напасливими совами. Каркайло велів усім бути тихо і збирати ломаки в лісі, а сам полетів на близьке пасовисько. Там вівчарі наклали були огонь і, покинувши його на хвилину, пішли завертати вівці. Сю хвилину вигледів Каркайло, вхопив у свої пазури одну горючу головеньку і полетів просто до входу сов'ячого замку.

— За мною, діти! — крикнув він воронам. — Кидайте кождий свою ломачку перед самим входом сов'ячої печери, та гарно на купу!

Почали ворони кидати ломачки і швидко накидали таку купу, що зовсім заткала вхід до печери. А тим часом Каркайло кинув свою головеньку в своє гніздо, збудоване при тім же вході, і почав над нею махати крилами. Швидко головенька роз'ярилася, від неї занялася в гнізді суха трава, від трави сухе листя, а від листя сухі ломачки.

— Махайте крилами над огнем! — командував Каркайло. Замахали крилами сотки ворон, зробився сильний вітер, і швидко ціла купа ломаччя розгорілася ярим огнем. Бухнули клуби густого гарячого диму до сов'ячого замку, побудилися сови з солодкої дрімоти. В печері почалася страшенна тривога. Робилося чимраз гарячіше, дим душив, розпука відбирала розум. Сови кидалися в печері, мов безумні, декотрі летіли просто в огонь і гибли, як мухи, інші конали в щілинах, душилися, товкли головами о кам'яні стіни, пищали і кричали, але все надармо. І не минула година, як усі вони разом з царем Пулооким і його дубродушними міністрами погибли в тій печері. Тільки Пугукало і його свояки лишилися з цілого сов'ячого накоренка.

А ворони і круки тішилися дуже, що так хитро побороли своїх страшних ворогів. Відтепер вони могли жити собі свобідно в своїм лісі і були безпечні від нічного нападу. Їх рід відтоді розмножився сильно, а сов'ячий рід зробився малий і нечисленний. І що найважніше, бачачи, до якого нещастя доводить гордість і легкомисне зачіпання противників, сови зареклися на віки вічні нападати на ворон і на круків. А круки і ворони ще й тепер, де побачать сову, то б'ють і лають її.

А Каркайла шанували всі до самої його смерті.