Старець слухав, дух заперши,
його ухо жадно ссало
український любий голос,
але він не відізвавсь.
«Старче Йване! Старче Йване!» —
довго кликали посланці,
а внизу лиш море вило,
та не відізвавсь Іван.
XII
Вечоріє. Наче сизий
килим, тінь лягла на море,
а з-поза гори проміння
скісно в морі порина.
Золотистий шлях простягся
від тих морських хвиль рухливих
до верха гори Афона,
під скалою море гра.
У печері в самім вході
згорблений сидить пустинник
і письмо раз в раз читає
і сльозами полива.
«Слухай, рідна Україна,
стара мати-жалібниця,
голосом плачливим кличе
своє любеє дитя».
«Любеє, нема що мовить!
Що в найтяжчую годину,
в непрозору, люту скруту
свою матір покида!
Що в засліпленні безумнім
сам лише спастися хоче,
а братів тривожних, бідних
без поради покида!
І яке ж ти маєш право,
черепино недобита,
про своє спасения дбати
там, де гине міліон?
Чи забув слова Христові:
«Добрий пастир власну душу
віддає за своє стадо»?
Ти хіба не пастир їх?
Чи забув слова Христові:
«Хто рече: кохаю Бога,
а не порятує брата, —
той брехню на душу взяв»?
Адже ж за всі душі тії,
що там впадуть у зневірі,
а ти б піддержав їх, в тебе
Бог рахунку зажада.
Адже ж ті твої чернечі
горді мрії про спасения
тут, далеко від спокуси, —
се ж спокуса, гріх тяжкий.
Се не Божий шлях верстаєш,
а дияволові служиш,
майстру гордощів, що Богу
рівним бути забажав.
Се не Божий шлях! Таж навіть
якби в рай ти так дістався,
а твій рідний край і люд твій
на загибель би пішов —
адже ж рай тоді для тебе
пеклом стане! Сама думка:
«Я міг їх порятувати!» —
тобі з неба зробить ад!»
І смертельная тривога
зціпила старече серце
і заперла дух у груді,
зимний піт лице покрив.
Він зирнув на синє море,
де рубцем золототканим
зарисовувався обрис
від Афонської гори.
Глянь, з Афонської затоки
звільна барка випливає,
із отіненого плаю
ген на сонячний біжить.
Турчин баркою кермує,
в барці кунтуші козацькі
і шапки червоноверхі,
бризка золото з весел.
Ах, посланці з України!
В старця серце стрепенулось,
і в тривозі, і в нестямі
худі руки він простяг.
|
