Іван Франко

Королик і Медвідь

Медвідь відійшов з Вовком у корчі, а Королик і його жінка влетіли до свойого дупла, щоби нагодувати своїх писклят. Коли по хвилі повилітали геть, наблизився Медвідь до дупла і заглянув досередини. В дуплі було як у дуплі: прогниле дерево, трохи пір'я настелено, а на пір'ї п'ятеро маленьких Короленят.

— Ну, се має бути королівська палата! — скрикнув Медвідь. — Та се якась жебрацька нора. А отсі голопуп'ята — то королівські діти? Тьфу, та й погані ж потерчата!¹

І, сплюнувши сильно, Медвідь хотів іти собі геть, аж тут маленькі королики як не запищать у гнізді:

— Го, го, пане Медведю! То ти на нас плюєш? Що ми тобі за потерчата такі? Ми чесних батьків чесні діти, а не ніякі потерчата. За сю образу ти мусиш нам тяжко відповісти.

Медведеві аж мороз пішов поза шкірою від сього крику. Він якмога швидше побіг у свою ґавру², від поганого дупла, забіг у свою, сів там та й сидить. А малі королики в гнізді як розкричалися, то вже кричали невгаваючи, поки батько й мати не прилетіли.

— Що тут таке? Що сталося? — питають старі і подають дітям то мушки, то хробачки, що котре назбирало.

— Не хочемо мушок! Не хочемо хробачків! Подохнемо з голоду, а не будемо нічого їсти, поки не дізнаємося, чи ми потерчата, чи чесних батьків чесні діти.

— Та що вам таке сталося? — допитують старі.

— Був тут Медвідь і назвав нас потерчатами, ще й наплював у наше гніздо, — мовлять малі королики.

— Чи так! — крикнув старий Королик і, не думаючи довго, знявся та й полетів до Медведевої ґаври.

— Ти, старий Бурмиле, — мовив він, сівши на гілляці над Медведевою головою, — що ти собі думаєш? З [якої] причини ти моїх дітей потерчатами прозиваєш, ще й у моє гніздо плюєш? Мусиш мені за се тяжко відповісти. Завтра, скоро світ, ставай за мною до кровавої війни.

Що мав Медвідь робити? Війна, то війна. Пішов кликати собі всіх звірів на підмогу: Вовка, Кабана, Лиса, Борсука, Серну, Зайця, що тільки бігає по лісі на чотирьох ногах. А Королик і собі ж поскликав усю пташню, а ще більше лісової дрібноти: мух, чмелів³, шершнів, комарів, — і казав їм лагодитися⁴ на завтра до великої війни. Вечором зійшлися всі на нараду, як зі звірами воювати.

— Слухайте, — каже Королик, — треба нам когось вислати на звідини⁵ до ворожого табору, щоб ми знали, хто у них генерал і яке їх гасло⁶.

Рада в раду, вислали Комара, бо сей найменший і найхитріший. Полетів Комар до медвежого табору, а там саме нарада розпочинається.

— Що нам починати? — говорить Медвідь. — Ти, Лисе, найхитріший між усіма звірами, ти нам будь за генерала.

— Добре, — говорить Лис. — Бачите, якби-то зі звірами була справа, то нам би найліпше мати Медведя за генерала, але сим разом нам треба мати діло з тою крилатою дрібнотою, то, може, я вам тут більше допоможу. Бо тут головна річ — око бистре і розум делікатний. Слухайте ж, який у мене план. Вороже військо буде літати в повітрі, то правда. Але нам про нього байдуже. Ми ходімо просто до Короликового гнізда і заберім у неволю його дітей. Скоро їх будемо мати в руках, то присилуємо старого Королика, щоби закінчив війну і піддався нам, і тоді ми виграли.

— Славно, славно! — закричали всі звірі.

— Значить, — говорив далі Лис, — треба нам іти густою лавою, держатися купи, бо там у неприятеля є й орли, і шуліки, і всяка погана птиця; як будемо йти вроздріб, готові нам очі видовбувати, абощо. А разом, то все безпечніше.