Іван Франко

Війна між Псом і Вовком

Був собі раз у господаря Пес, що жив у великій приязні з Вовком. Зійдуться бувало на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те: Пес оповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові подає лісові новини.

Раз якось говорить Вовк до Пса:

— Слухай, Гривку. Я чув, що у твойого господаря Свиня має молоді.

— Се правда. Дванадцятеро поросят привела. Гарні такі, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.

— Ай, ай, ай! — зацмокав Вовк. — Аж мені слина на язик набігає. Дванадцятеро, мовиш? Ах, мушу ще сеї ночі навідатися до них.

— Ні, Вовчику, — мовив Пес. — Не чини сього! Тямиш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелями, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате не смієш ніколи ходити до мойого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій приязні амінь.

— Е, що, — мовив Вовк, — про таку дурницю мали б ми сваритися? Адже дванадцятеро поросят! Навіть значно не буде, як я одно або двоє схрупаю.

— Ні, Вовчику, — остерігав Пес, — не ходи до нас! Готова бути біда.

— Яка біда? Не бійся! Я так легесенько залізу до хліва, так делікатно там справлюся, що ніхто й не почує.

— Але я почую.

— Ти? Але ж надіюсь, що ти будеш тихо, що не схочеш видавати свойого приятеля.

— Добре тобі говорити! — сумно мовив Пес. — Не видавати приятеля! Але ж господар ще більший мій приятель, дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду. І що він скаже мені потому?

— Роби як знаєш, — мовив Вовк, — а я мушу до твоїх свиней навідатися і раджу тобі бути тихо.

Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив се Пес та й міркує собі:

«Що маю робити? Зажду троха. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить що хоче. Але при найменшім крику в хліві і я не буду мовчати».