Іван Франко

Війна між Псом і Вовком

— Ей, Гривку, а тобі що таке? — окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель.

— Ет, що тобі говорити! — нерадо мовив Гривко. — Нещастя моє, та й годі, і ти, певно, не поможеш мені.

— Ну, говори, говори! — настоював Мурко. — Поможу не поможу, а бодай розважу твою тугу.

Гривко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком.

— Не турбуйся, братику, — мовив Мурко. — Я тобі стану до помочі. Іди тілько поклич іще Гусака і Качура, то маю надію, що ми не постидаємося в тій війні.

Послухав Гривко розумної ради, запросив Качура і Гусака, а ті обіцяли йому свою поміч у війні.

Настав умовлений день. Ще не світ не зоря, вирушив Гривко зі своїм лицарством на війну. Передом іде Гусак і ґеґає в одно, точнісінько мов у барабан б'є: тра-та-та! тра-та-та! За ним рядом машерують¹ Гривко і Мурко, попіднімавши вгору хвости, мов вояки карабіни, а ззаду йде Качур та все головою до землі нипає і розсудливо приговорює: так-так-так! так-так-так!

Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево і уважати² на прихід ворожого війська та сповістити решту товариства, яке воно. Лис Микита став напереді і підняв свій хвіст як фану³; Вовк стоїть під дубом, а Кабанові веліли заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучій хвилі міг наробити постраху між ворогами. Ось показалося вороже військо.

— Слухайте, братчики! — говорить з дерева Ведмідь. — Ідуть уже, йдуть наші вороги! Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде — чуєте, як барабанить?

— Чуємо, — з острахом промовили лицарі.

— А за ним ідуть два люті стрільці з карабінами.

— Ой лишенько! — скрикнули в один голос Вовк і Лис. — Буде по нас!

— А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так!

— Ой, се він на мою душу важить! — простогнав Кабан, лежачи під листям.

— Що ж робити, братчики? — промовив Вовк. — Негарно ж нам утікати з війни, навіть не трібувавши⁴ бою. Ану, тілько сміло на них!

Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рушається і шелестить серед листя, подумав, що се Миш, і щодуху кинувся туди. Тим часом се був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам про те не знаючи, рушав хвостом. Своїми острими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з перестраху і з болю, Кабан заквичав страшенно і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, запрускав, згорбився, мов стріла скочив на дуба і поліз догори деревом.

— Ой Господи! — скрикнув Ведмідь, що згори слідив за ходом битви. — Се ж, мабуть, смерть моя лізе!

І він поперся і собі ж горі деревом, тікаючи від лютого ворога, але швидко підхопився на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, вломилася, і бідний вуйко, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, і тут не було коли довго спочивати! Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив — щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Неборака Лис шарпнувся щосили і, лишивши хвіст у Гривкових зубах, шурнув щодуху. В тій хвилі гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на рівні ноги та й попер у ліс. Розуміється, що по такім страшнім розгромі всього лицарства не лишалося й Вовкові нічого, як дати ногам знати.

Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу побіду над Вовком, а отрубивши⁵ її як слід і постоявши трохи на поляні, пішли радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої ґаври і почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні.

— Е, не штука було побідити нас, маючи два карабіни! — мовив Вовк.

— А мені, братчики, адіть⁶, який шмат хвоста мечем відсікли! — мовив Кабан.

— А я не інакше міркую, тілько на мене кинули бомбу, що так мені весь хвіст гладко відчикрижила! — говорив Лис Микита.

— А я й не тямлю, що зо мною було, — стогнав Ведмідь. — Те тілько тямлю що я перший і остатній раз в житті пробував літати! Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.