Михайло Стельмах

Березовий сік

Туман густий, непроглядний — ближчих дерев не видно, — і кожне вікно ледве стримує краплисті сльози. Шарудячи сухим чорнобилем, з лісу вибіг вітрець, і кущ калини зашепотів спросоння: «Спи, сину, засни».

І ти здригнулася, незасилена нитка впала на фартух, очі до вікна прикипіли.

Туман густий, непроглядний... Мовчить просіка, наосліп єднаючи верховіття беріз, а тобі здається, що хтось обережно йде до двору.

«Еге ж, іде... Юрина хода, м'яка, мисливська. Нарешті, сину, прибився до матері», — і, прислухаючись до кожного шереху, нечутно виходить з хати.

Дужче озивається просіка, і ти, сплівши руки на грудях, нічого не бачачи, ідеш у своїх думах назустріч дитині своїй.

То, бувало, тільки на ноги зіп’явся, цілий божий день у лісах пропадав; аж смерканням, натомлений, ледве-ледве чапає додому. Побачить її на подвір’ї — біжить, сміється: «Мамо, де ми сьогодні не були! Увесь Куций яр облазили. Гадюк били! Гриби ж там як шапки, а красноголовці! Повний кошик назбирав!» Припаде до неї, як пташина до гнізда, — сказано, дитина. І добре матері, що в неї син є, найдорожча частка її, без якої і сонце не так би сіяло, і світ би поменшав.

Чого ж хода наче стороною відлунює? О, Юрась тепер обережніший за птицю — може, фашист засідку приготував — тому і петляє поміж деревами. Дійде він до дуба, а вона неждано: «Добридень, сину». Зупиниться він, пробіжить чолом легка тінь, опускаючи брови, а потім усміхнеться син, як тільки він уміє; від кутиків примружених очей два промінці зморщок бризнуть, і так добре-добре між тугими червоними устами засяють чисті, непрокурені зуби.

Кроки наближаються, дужчають, ось-ось вирне висока рідна постать, розводячи туман; біля дуба хруснула гілка; мати уже розкрила уста, та раптом здригнулась; руки розплелись, безсило сповзли з грудей, і зітханням озвалась насторожена тиша. Тільки тепер зрозуміла мати, що до неї не Юрина хода озивалась — то, чеканням натомлене, гупало серце, дурило її.

І знову зітхнула діброва.

«Стара, сину, стаю, — власне серце вже підманює, а колись тебе за горами по голосу пізнавала, по походці серед тисячі сліпою б знайшла. Забув ти свою матір, забув».

Мовчать ліси передвесінні; іще соки не рушили від кореня, а земля починає бриніти у п’янкому солоді.