Улас Самчук

Марія (скорочено)

А хіба вона знає...

Хто ж тоді знає?

Не знає хто.

Ти кпиш, Маріє.

Ха-ха-ха! Моє не в лад, то я зі своїм назад. Не ходи й не мороч голови. «В мене миші лихі, в мене миші лихі, цур тобі й пек!»

Ну ти й чортова личина, Маріє! Попадешся ти мені...

Марія круть — зникла. Краще бігти за хмарою, ніж за нею.

У Мартина Заруби десять корів, ялівняк, безрогі. У Мартина шестеро не стаєнних, а робочих коней. Цілий рік дві наймички ледве вправлялися. На подвір’ї наймити. На жнива наймав окрему силу. Поле широке, вироблене. Земля чорна, пшениця, хміль, буряк жене без гною. Сад розлігся, пасіка гуде. Восени клуні тріщали від збіжжя. Навколо скирти пшениці та вівса. Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повні, засіки повні, обори повні. Де ще порожнє місце? Давай його сюди!..

На Другу Пречисту свято й гульня. З’являється гармонія, чарка і славетна ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою, ще й приперчена. Лигнув чарчину, очі полізли рогом, а закуски і душі, і тілові є. Червоніють щічки, ноги легшають і все підтупують, мов баскі коні. Білявий, стрункий Корній різне на гармонії — хоч-не-хоч, а не моли й не проси, рветься сама присядка і шапка летить кандибобером з потилиці. Чортів Корній. Вус у нього засівається. Кучер на двадцять п’ять. Закрутив і має бісом на брови шовкові та карії очі. Марія витанцьовує, витупує. Дрібно-дрібно снують ноженята. Корній також у Мартина поденне тягнув, «возив копи, по три копи копаком», як сам хвалився Марії.

Дні, дні, дні... Марія йде, співає, працює, спить. Сниться їй сон. У праці зраджують руки, очі тратять уважність. Еге-ге, Маріє! Чуй-но, дівчина чорнява, що то з тобою сталося? Не червоній і не спускай повік.

Спала ти, Маріє, минулої ночі? Добре спала? Чому ти, дівчино, не спала? Втомилася ж, руки щеміли, у спині стояли кілки... Чого ж ти так довго оберталася з боку на бік, чого ходила пити воду, чого хрестилася й виходила під ясні зорі, ступала по осінній росі гарячими ногами?

Мовчиш, Маріє?

Променистого вечора те сталося. Марія тягне з колодязя воду. Колодязь глибокий, двадцять п’ять сягів. Витягає відро за відром, наливає корита, бо прийде з паші худоба — треба пійла. Натягнула, поналивала і до хати. Затарабанив з гори драбинястий віз, і з-за саду виїхав Корній. Біліють зуби на загорілому лиці, розвівається вітром кучер. Коні прудко розігналися, а він стоячи їде, кашкет набакир, у руках віжки.

Властиво, Марія не потребує так одразу бігти до хати, їй же треба ще одно відро води. От, дійсно, була б забула. Загачила відро і пускає униз. Ах, які незграбні руки. Не витримують, чи що? Тремтять, мов навіжені. Корній, їй-богу, вже під’їхав.

— Тпру! — і віжки натягнулися струнами.

Марія пручається з відром.

— Напоїш коні, Маріє?

— Купиш коралі — напою!..

— Ти й сама як коралина.

— Смійся, Матвійку, дам копійку.

— Ех, Маріє, як скочу з воза! Не дрочи!..

— То що? Поможеш витягнути відро? Вже ось і сама витягнула.

— Маріє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцілую.

— Ха-ха-ха!

— Ах, ти!.. — плиг — і коло неї.

Обхопив, обняв, перегнув через цебрини і впився в червоні соковиті. Янчала, гнулася лозою, умлівала. Тверда рука не пустила перекинутися і полетіти вниз, а Марія забула, що над колодязем. Глибоко ж там.

— Так маєш! — поставив на ноги і сміється.

Опритомніла, глянула навколо. Інший світ, не той. Велетенське сонце саме сідало.

— Ах, що ти, Корнію, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..

Зуби, сині очі і кучер регочуть:

— Викупалися б, Маріє! Хай, кому мило, дивиться. А підеш в суботу на вечірню?

— З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!

— А все-таки підеш?

— Завше ходила, то й тепер піду.

Корній сам напоїв коні.

У суботу, коли сонце досягає славетного вечірнього пруга, поволі бамкає великий монастирський дзвін. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За селом розлогі поля, синіє ліс, летять птахами хмаринки і хмаринками птахи. Сонячний промінь стриже по верхах тополь, височезних дубів, чіпляється золоченого хреста монастирської дзвіниці.

Бамм!.. Бамм-м!.. Бамм-м!.. — далеко й широко хвилюється і розливається навкруги. По полях, садах ворушиться працьовитий люд і слухає: бамм!.. бамм!.. бамм!..

Марія ще в полі «посіває». Мартин сіє пшеницю, а Марія ходить коло нього і тикає у рихлу землю «ляшки». Хвилі дзвону долетіли й сюди. Мартин зупинився, зняв заялозений кашкет і тричі поклав на себе широкий хрест. Марія хреститься також, і в її очах миттю з’являється образ з білими на загорілому лиці зубами, синіми очима й русявим кучером.

Глянула на недосіяне поле. Боже, та де ще межа! А недосіяне не можна кидати. М’яка рілля просить зерна. Завтра ж «день сідмий Господу Богу твоєму...» Земля не буде чекати, гріх заставляти чекати її. Ось досіємо — й тоді на вечірню...

Поволі широко ступає Мартин і чавунною жменею розсипає бурштинове зерно. Сиплеться і шарудить. Земля ласкаво приймає його і вже готує соки й пахощі будучого хліба.

— Ти, Маріє, так не спіши, — каже Мартин — Не поспію ж я. Не можна так на галай-балай. Зерно мусить рівно лягти.

Марія зменшує ходу. Босі ноги глибоко грузнуть у ріллю. За сіячами коні з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рівно, як машина, йде, не квапиться, сипле й сипле. Легкий, ледь помітний вітрець підносить зерна і кладе на ріллю. Доходять до дороги, повертають назад напорожньо і зачинають новий посів.

А сонце зовсім западає. Ось сповзло до довгої, ніби двосічний меч, хмаринки, облило її пурпуром і золотом. Марія дивиться на сонце і благає його: «Сонце любе! Не спіши так, зачекай! Зачепися он там на дубі і посидь, відпочинь...»

На полях западає передвечірня тиша. Голоси стають звучніші. Долиною по куряній дорозі вертають з піль селяни. Все квапиться до села. Чути пісню, стукіт коліс, хльоскання батога.

— Добрий вечір, дядьку Мартине! А Бог на поміч!.. — гукають Мартинові здалека. — Додому, додому час!..

Мартин зупиняється, обтирає шорсткою правицею чоло.

— Дай-бо здоровля! Спасибі! Ось досію. Ще з корець вийде — і кінець!..

«Ах, корець, корець! — думає Марія. — Коли вже він скінчиться той корець!..»

І сонце погрузло. Швидко поглибшується смеркання. Останній посів скінчився. Мартин витирає чоло і витрясає решти зерна з мішка. Марія бігає і метушиться. Витрясає міхи, складає їх, чіпляє до орчиків шлеї. Підходять спітнілі коні. Скорше, скорше! Кидається і помагає випрягати, вкладає на віз борони.

Сідаючи на віз, Мартин зауважив:

— Ти, Маріє, сьогодні ніби до шлюбу квапишся!..

Марія мовчить. Слава Богу, що їдемо. Дома у неї ще тисяча діл, але вона раз-два й полагодить. Біжить, рве і по короткому часі, вимита, вичепурена, у найновішій шелестючій спідниці, з хустинкою в руці наспотикача біжить Марія на вечірню.

Село не близько. Добра година ходи. Марія не йде, Марія летить. Дзвін вже давно замовк. Там тих парубків і дівчат. Там їх зібралося. У церкві ченці «Світе тихий» співають, а навколо церкви під розлогими каштанами моляться веселі люди на ясні очі й чорні брови.

По вечірні Марія не вертається на хутір. Піде в сеяо до тітки Домахи, а завтра знов до церкви, а тоді можна й на хутір назад.

Прибігла. Навколо церкви кружляють пари. Широкі церковні вікна ледве освічені. Марія на всі боки озирається. Увійшла до церкви, купила за копійку свічечку і сама понесла перед вівтар до Матері Божої. Тут ясно і сильно пахне воском. Густо натикані на свічнику свічі горять рівно й лагідно. Сяють срібні ризи і усмішка Богоматері. Марія тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свічку, швидко хреститься і розчервоніла вертається назад.

Стала з лівого боку і, як голубка, роздивляється на всі боки. Надто тут спокійно, надто радісно. Цілий тиждень тяжкої праці, і, вирвавшись сюди, полегшено зітхається, і уста шепочуть тріпотливу молитву.

До кінця вечірні не достояла. Яка порядна дівчина достоїть до кінця вечірні? Вже ж відмолилася, вже ж відхрестилася. На криласах перегукуються ірмосами, і Марія не може далі. Он стоїть Корнієва сусідка Палажка. Марія кивнула їй, і обидві вийшли.

На сходах Корній. Сходи піднімаються і опускаються. Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться у тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця. Налилася, мов ягода.

Корній без шапки. Тримає її в руці.

— Вже помолилася?..

— Думаєш, як ти. Тільки за дівками ганяєш... Навіть, мабуть, лоба не перехрестив.

— Сто разів охрестив. Двічі у церкві був. Йшов утретє. Обганяв усі закутки, усі сади, усі перелази обдивився...

— А це ж чого так розгонився?

— Чого й чого. Все знатимете, скоро постарієтесь. Можна з вами?

— А хто ж буде далі гасати по закутках і перелазах?

— Вже не треба...

— Ха-ха-ха!..

Марія не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася її руки. В очах рожевий туман, у вухах «Світе тихий», шелест спадаючого сухого листка...

— Чого ти, Маріє, замовкла? Кажи, оповідай!.. Які хлопці, які чародії очарували тебе?.. І ти, Корнію, не той зробився. Хмара на тебе звалилася, чи що?..

— Мовчи, Палажко. Йдім так тихо і слухаймо. Слухай, як гарно у церкві виспівують. Чуєш?

Йдуть рівно, поволі. З’являється з туману завіса, згортається, розгортається, виринають сходи, ступають на них, підносяться вище й вище, спів лагідний, зоряний... Ідуть, ідуть, ідуть...