Хороші в неї очі
і темні, мов одчай, —
хто гляне в теє пекло,
то забуває рай.
А голос у дівчини —
мов тої скрипки спів,
що викликає мертвих
на танець із гробів.
І вивела Трістана
вона з одчаю тьми
лілейними руками
та спільними слізьми.
Спитав він: «Як ти звешся,
дівчино таємна?» —
«Ізольда Білорука», —
відмовила вона.
«Се ймення — найсвятіше
в сім світі і в раю!
Ізольдо! Ох, Ізольдо!
Прийми любов мою!»
II
«Ти пестив так ніжно мене,
коханий Трістане,
а в очі так сумно дививсь,
аж серденько в'яне.
Мені ти уста цілував
і руки біленькі,
а сльози на коси мої
котились дрібненькі.
Мені ти слова промовляв
палкої любови,
чому ж вислухати не хтів
моєї розмови?»
«Ізольдо, Ізольдо моя,
в очах твоїх темних
хотів би я бачить блакить
країв понадземних!
Ізольдо, Ізольдо моя,
коли б твої коси
мінилися золотом так,
як житні покоси!
Твій голос, Ізольдо моя,
рвачкий та жагливий,
коли б він, як шелест берез,
був тихий, пестливий...»
«Не варто журитися тим,
коханий Трістане!
Хрещеная мати моя
мені те достане.
Бо мати хрещена моя,
то фея Моргана1». —
«Біжи ж ти до неї мерщій,
Ізольдо кохана!»
III
«Ой матінко-феє Моргано,
зміни мені вроду мою!
Хай буду білява та ясна,
мов ангел у Божім раю».
«Ох, донечко люба Ізольдо,
се ж я тобі вроду дала,
в колиску дарунок принесла,
як ти там лежала мала.
Красі твоїй, доню Ізольдо,
ніхто ще догани не дав». —
«Журлива ся темная врода,
мій милий від неї ридав.
Дай, матінко, злота й блакиту,
нехай же я буду ясна,
хай милий мені усміхнеться,
як сяя весела весна».
«Гаразд, моя доню Ізольдо,
я золота в сонця візьму,
блакиту морського позичить
попросим русалку саму».
«Навчи мене, матінко-феє,
розмови берез у гаю,
хай буде мій милий щасливий,
як дрібна пташина в маю».
«Ще краще, ніж тії берези,
шумлять веретенечка фей,
бо все наймиліше вчуває
в тім гомоні кожен з людей.
Що схочеш, коханая доню,
тобі я зміню в одну мить,
одного не зможе Моргана —
твоєї душі одмінить».
IV
У темнім лісі знов Трістан
самотну терпить муку,
і жде до себе і не жде
Ізольду Білоруку.
Коли щось шурхнуло, мов птах,
з кущів струсило росу,
і враз Трістан побачив там
Ізольду Злотокосу.
Ті самі очі і коса,
та сама тиха мова...
Душа Трістана в небеса
полинути готова!
«Се ти, єдиная моя?
Се ти, моя царице?
Сюди з-за моря приплила,
кохана чарівнице?
Та як же випустив тебе
король той недоріка?
Чи ти для лицаря свого
убила чоловіка?
|
