А де ж твій кубок золотий
і те дання уроче?
Тепер свідомо я до дна
його доп'ю охоче!
Напій кохання нам заллє
і згадку про розлуку». —
«Трістане! Ти хіба забув
Ізольду Білоруку?»
«Вона забудеться тепер,
як ночі тінь минула!» —
«Трістане! Що, коли вона
про тебе не забула?»
«Нехай вона в Єрусалим
іде на прощу боса.
Тепер до мене прибула
Ізольда Злотокоса!»
«Трістане! В тебе є гріхи,
великі, непростимі.
На їх навряд чи проща є
в святім Єрусалимі».
«З тобою, люба, я готов
іти на вічні муки!» —
«Трістане! Годі вже розмов,
поглянь мені на руки!
Згадай, кого ти посилав
сьогодні до Моргани!
Куди ж тепер мене пошлеш
загоїть в серці рани?
Хоч зникла тьма з очей моїх,
зате лягла на душу.
Ти чорний камінь там поклав, —
повік його не зрушу.
Нехай же знов моя коса
чорніє, мов жалоба!
Я сеї барви не зміню
віднині вже до гробу».
V
Трістан у недузі лежить,
ослаб, мов дитина,
не служать нічого йому
всі чари Мерліна1.
А фея Урганда з-за гір
сказала лукава:
«Тут може одна помогти —
Ізольда Білява.
При тій злотокосій тебе
і смерть не поборе».
І вірного друга послав
Трістан геть за море.
І другові так наказав:
«Як згодиться мила, —
ти свій корабель наряди
у білі вітрила.
Як ні — то напни лиш одно,
велике та чорне,
хай потім у ньому мій труп
чорнява угорне...»
VI
«Піди, піди на берег, Білорука,
прошу тебе, молю тебе, піди!
Там є гора висока та стрімчаста,
на неї злізь і подивись туди,
де море хвилю гонить із півночі.
Вертайся вмить і розкажи мені,
чи не леліють білії вітрила
на видноколі в сизій далині».
І мовчки йде Ізольда Білорука
на берег моря, на високий шпиль...
Ох, щось біліє здалека на морі!
Вітрила то чи тільки піна хвиль?..
Вернулася Ізольда Білорука.
Трістан питає: «Що? Яка яса2?» —
«Щось мріє там далеко у просторі». —
«Щось біле?!» — «Чорне, як моя коса».
І враз душа Трістанова порвала
ждання шнурок, що здержував її,
і злинула, мов пташка вільнокрила,
далеко у незнанії краї...
........................................
«Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!
Тебе давно Трістан твій вірний жде.
Між скелями не бійся заблудитись —
Ізольда Білорука проведе.
Іменнями посестри ми з тобою
так, як вечірня й ранішня зорі.
Чи то ж не диво, що тепер судилось
розлить нам заграву в одній порі?
Колись і я була на час-годину
такою ясною, як ти тепер». —
«Посестро, голос твій мене лякає!
Скажи по правді! Мій Трістан умер?!»
«Ізольдо Злотокоса, Бог розсудить,
чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,
та бути з ним аж до його сконання
дісталося-таки мені самій.
Ти не привезла чорного вітрила,
не жалібна — ясна твоя краса,
та милий в гріб не ляже непокритий, —
його покриє чорная коса».
|
