|
|
Світає...
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман нагорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
Світає поволі...
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Світає...
Все спить ще: і поле, і зорі безсилі,
Лиш птах десь озвався спросоння ліниво,
Та пень обгорілий, мов піп на могилі,
«Безсмертний, помилуй!» — кричить
мовчазливо.
Видніє щохвилі.
Все спить ще: і поле, і зорі безсилі.
Світає...
Проміннями схід ранить ніч, мов мечами.
Хмарки золоті поспішають на битву.
Безмовні тумани тремтять над полями.
І з ними стаю я на ранню молитву:
О зглянься над нами!
За що нас ти раниш у серце мечами?
|
|
|
