Павло Тичина

З мого щоденника

Озеро синіми слізьми сходить. Над ним небо: не плач! — каже, а само ридань спинить не може: хмара за хмарою душу розриває. Хмара за хмарою.

По березі — гуси. Мов сніг. Гуси — сніжне лопотіння, — кажу я, — чого ви вітра не вгамуєте?.. Сад стоїть внизу і пісню осені розучує.

Підбіжить вітер до оріхів — оріхи ноти ронять пожовклі, співати забули; шугне до акацій — акації вже надто поспішають. Бур'ян кричить: а я? а я? Та вітер розгнівався: усі співати ви негодні! І вже він за селом, за Листопадовим, і млини йому останню фразу — круга! круга! Бур'ян услід: голубчику, а я?

Озеро синіми слізьми сходить. І тільки часом супротивна хвиля немов піском його посипле. Рудим? — По голубому...

Гуси по березі.