|
|
— Ну що, взяв? — тут Дуб до Вітра. —
Сила ти нечиста й хитра.
Ти все ждеш на смерть мою?
Я ж ось, бач, живий стою!
Ох же Вітру і досадно!
Закружляв він листопадно,
та не вдержавсь на нозі
й опинився у грязі.
Дуб трясеться, Дуб регоче:
— Що твоя ще милість хоче?
У грязюці одпочить?
Так зима вже он спішить!
Вітер мовчки тут підвівся,
кашлянув та й подавився.
Дуб із нього засміявсь:
— Ну дак як — навоювавсь?
Насилав на мене Шашіль, —
а в самого в тебе кашель,
насилав на мене жах, —
сам же ледве на ногах.
Зуби в тебе випадають,
очі й брови вицвітають,
хочеш крикнуть: «Йде зима!» —
а вже й голосу нема.
Ех ти, Вітре-Вітровію,
сам собі зламав ти шию.
Отепер іди та й плач
від самісіньких невдач.
Так промовив Дуб могутній —
і про день свій про майбутній
взяв він думати-гадать,
та ще й вітами гойдать.
|
|
|
