Хлопці стали,
Мечі з піхов добували,
Князівну-полонянку
Із чарів визволяли.
Вийшла вона, як квіточка, біла,
Тільки несміла, несміла.
— Ти мене любиш? — питає. — Люблю.
— Віддай мені радість свою. —
Я віддав.
— І тепер мене любиш? — Люблю.
— Віддай мені силу свою. —
Віддав.
— І ще мене любиш? — Люблю.
— Віддай мені мужність свою. —
Віддав.
Тоді очі звела,
Повні спокою,
Тоді повела
Проти себе рукою,
Я дивлюсь —
А моїх одинадцяти друзів нема,
Тільки вечір та падає тьма,
Та стоїть одинадцять стовпчиків,
Одні порохняві, другі криві,
На всіх шапочки снігові!
Дивна князівна тоді на коня:
— Чого ж твої очі в журбі?
Не нудно буде й тобі:
День у день,
Рік у рік,
Повік
Біля стовпчиків походжати
Та співати жалливих пісень,
Що зграбували тебе,
Що ти не можеш забути,
Що як же недобрим бути,
Коли небо таке голубе!
Показала зуби, як ікла,
Засміялася, свиснула, зникла.
II
Ти ляж та й засни собі, тату,
А я біля тебе кластиму хату.
Стіни
Пороблю із сухої чатини1,
На покрівлю соснових гілок,
А волотка трави — то над нею димок.
А як прийде яка горбата
Або інший лихий чоловік, —
Бо тут сьогодні багато
Проходжає калік, —
То я тебе закидаю
Сонячними шапочками маю
І скажу, затуливши собою хатинку:
— Тут мого тата немає,
Десь він інде тепер на спочинку,
Бо він приїхав дуже трудний,
То ви марно сюди не ходіте
І голосом не ячіте,
Все одно чаклунки горбаті
Не мають сили при моїй хаті.
III
Уже вечір, вечірній вітер.
За безлистим деревом саду,
Як дві нерідних сестри,
Вербова віта цвіте
І жовта свіча горить.
Вербова віта цвіте
На весну, на юний шум,
А навіщо ця жовта свіча?
Уже вечір, вечірній вітер.
Ти бачиш на сході вороних коней,
Повкриваних древніми паполомами2,
Як виринають із сивого мороку?
Будуть тихо назад брести,
Будуть тебе везти,
А жовта свіча відокремиться
від вербової віти
І буде кульгати за ними на одній нозі,
Курячи сипким димом,
І прийде на замкнену влоговину,
І поклониться кам'яній півночі.
Уже вечір, вечірній вітер.
Небо, роздерте на світло і тьму!
Нехай жовта свіча скапає своє тіло
На мою паполому,
Але вербова віта нехай цвіте,
І коли зринеться зоря,
То нехай не падає на мою димну свічку,
Щоб її погасити,
А нехай розсиплеться по вербовій віті,
Щоб її осіяти.
|
