|
|
Коли паморозь — сад глибокий,
В саду світліє вікно.
Увійшов я — там дід замшілий,
На чугаїні червоні вуса,
Під чобітьми мокрявий слід.
Я ліг на тапчан рипливий,
На ньому рядно у смужках,
Тільки синя притьмарилася,
За довгі літа намеркла.
Розпочинає замшілий дід:
— Що був собі хлопчик малий,
Та пішов у далекий світ,
А горбата за ним услід...
Тріщить у грубці солома.
Смертний сон облягає вії,
Як той іній навислу стріху.
|
|
|
