|
|
Вона зійшла до моря. Хто вона —
Навіть самій їй байдуже віднині...
...Хіба не всі ми — єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух — і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик — кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка —
Спокійний торс, незаймано-нагий!
Спадає вал... Німують береги...
І знову плеск... І затихає знову...
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита, —
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її!
|
|
|
