|
|
Я життя вже заповнив анкету,
приза першого взяв у бою.
І смуглявим і ніжним поетом
перед огнищем рідним стою.
Як колись, в цей провулок садами
я повз верби пройшов, через гать...
Та не вийдуть мене біля брами
ні сестра, ні Сірко наш стрічать.
Вмер мій батько. І брата не стало.
Сплять вони під хрестом край села...
Нашу хату давно поламали,
ту, що нашою і не була.
Щоки чують, як котяться перла,
тихі й теплі... Вертатись пора.
Санітаркою юною вмерла
од плямистого тифу сестра.
Друга вмерла недавно від раку.
Скільки сліз я за нею пролив!
А старого й глухого собаку
від жалю я з нагана забив.
Ось і школи знайомої мури,
і до мене біжать школярі...
— Це — поет наш, Володька Сосюра! —
Їх усмішки — мов квіти зорі...
|
|
|
