Архип Тесленко

За пашпортом

У спасівку раз мені в волость треба було. Іду. Надворі було так гарно: сонячно, тепло... У волості й вікна були поодчиняні, аж двоє. В одно писар оселедець укутував, у друге — сторож графин виполіскував. Підходжу ближче. На східцях сидить парубок якийсь, похнюпивсь і не зворухнеться.

— Здрастуй! — кажу. — Не знаєш, тут старшина?

Він мов аж жахнувсь, підвів голову, подививсь-подививсь та й знов похнюпивсь. Смутний такий... та худий, та загорів, ніс полупився... та ще й зодягнений... чумарчина в дірках на йому, картуз аж рудий — виношений такий, — коліна поналатувані, чоботи стоптані... аж жалко дивиться на його. А й парубок би нічого: і брови чорні, і усики є, і чуб кучерями, і стан козачий.

— Старшина тут? — знов питаю його. Він уп'ять глянув на мене.

— Що? — каже, а далі: — Нема.

— Значить, підождать, — кажу, — треба, — та й сів коло його. Мовчимо. Як ось він плюнув і сам собі:

— Іди хто його зна куди й що!

— Та куди «йди»? — питаю.

— Та на той край... Та не був зроду, та зайди, та сам... А треба йти... Ех, життя! — та й рукою махнув.

— Чого? — кажу.

А писар у вікно:

— Робить, видно, не хоче.

Утерсь після оселедця й вікно зачинив. Парубок аж очима заморгав, ніби плакать хотів. Потім зробив так, мов ковтнув що, осміхнувсь і каже:

— «Робить не хоче», — от пече... Що я з самого малечку роблю. Мати як померли, та батько як узяли жінку другу, так я... по наймах усе.