Архип Тесленко

За пашпортом

— Так ти вже взнав, — підзадьорую його.

— Куди твоє діло, — каже. — Було й вола налигать не достану, а ще й по ріллі спотикаюсь, — оремо... Та ще босий, та ноги поб'ю, поколю було, та порепаються... Та приїдеш з поля, то діти хазяйські, як поросята годовані: пустують, ячать... А в тебе й се й те болить, та не хвались, що й болить, та чи сьорбнув борщу, чи ні, та мерщій на ніч жени. Та й виразки зав'язать не вспієш... Було!.. А й тепер... бач, що...

Парубок показав долоні. Вони були такі порепані та в пухирях-таки. Осміхнувся, та й знов:

— Бач, що... от і «робить не хоче». Що й оце я як робив у пана, так...

— У якого пана?

— Та он що за Буланою Рудкою... що до пані пристав... Він з міщан, кажуть... Та оце я був у його. Ну, вже й пан або й пані... гірше собак. Терпів-терпів, а це вже й з терпіння вийшов. Де ж пак... — парубок присунувсь до мене ближче, — де ж пак: оце ж молотять у його, та машиною... Та як попомотаєшся день, та так втомишся, так уморишся, що впав би на колючки, то й на колючках би заснув... І от, повечеряли позавчора, мощусь спать... Коли прикажчик: «Е, ні, — каже, — жени воли пасти...» Ну, я ж прямо як варений... жену... Очі сплющаються, голови не здержу, ноги як не свої... Сів на горбику та незчувсь, як і задрімав. Прокинувсь... Сюди, туди, — аж воли мої в гречці, трохи не з півгонів так і попсували. «І, лихо!.. Що ж це буде?» — млію душею. Коли так як у снідання в добре йде прикажчик до молотилки. «Ходім до барина!» — каже. Пішли. Він з нею у садку походжає. «Ти нащо, — каже, — подлець, гречуху збив?» — «А як я вморився, — кажу, — й світа не видно... спать хотілось». — «А, господин який, спать хотілось!.. А деньги я тобі нащо плачу, нащо плачу?!» — Та як виважить долоню, та як морсне по виду мене. А вона: «І, мерзавець... Він уже й без того противной мені: скида снопи раз, а я проходжу, а он і за хуражку не узялся». Та й губи запишала. Пан до прикажчика: «Молодець, Савастян, що доніс, — на штани наберемо... Запиши ж за місяць з його, за місяць одвернем». Пішов я... Тут роблю, а там важко так мені, злість така бере мене... «Як же, — думаю, — що я таке? — віл! Он він по пиці мене, грішми попріка мене... або... за хуражку берись, хоч і світу не видно тобі... Хай вам лихо, — думаю, — хіба тільки й світа, що в вас?» Кинув вила, за чумарчину, — хода. Іду поз пана: «Дайте ж, — кажу, — хоч за півмісяця, коли за місяць одвертаєте...» А я за півтора не получав од його. «Нікаких півмісяцей», — каже. «Ну, так бог з вами ж, — кажу, — буду аж у Чорноморії». — «Харащо, харашо», — каже. Я й пішов. «Оце ж, — думаю, — пожаліюсь батькові та пораджусь: чи таки й справді — у Чорноморію, чи, мо’, поки що дома побуду, попарубкую на волі».

Парубок схитнув головою.

— Ех, — каже, — як я хотів дома побуть... на вечорниці походить!.. Що ось уже призов перейшов!.. Приходжу. Півдня якраз. Слухаю: гомін у хаті. Пристояв у сінях. Мачуха на батька: «Хоч би чи олійки, чи рибки купив, а то ж, господи, який той борщ! Чим ти годуватимеш дітей тих? Що ти за батько такий?..» А батько: «Та хай твоєму чорт батькові з дітьми з твоїми! За віщо я куплю?» Увіходжу. Батько сердиті-сердиті... стоять, часник чистять. Над борщем мачуха сидить, сльози втира й дитину запиха ріпкою. Коло неї ще сидять четверо, по мисці ложками ганяють.

Тут саме підійшов до нас чоловік якийсь у брилі, поспитав старшини і теж сів коло нас. Парубок притих.

— Ну, та що? — питаю.

— Та що ж... Увійшов, а батько живо: «Ага, мо’, грошей несеш?.. давай!» Мовчу я, що тут казать, думаю, а далі: «Ось які, тату, гроші...» Та й почав їм усе, як було. Мачуха слухала, слухала, потім: «Лихо, та й годі, це вже робить не схотів, годить не схотів... це вже й його годуй». А батько: «Так що ж оце буде? Ступай, сякий-такий сину, проси... роби... годи людім!.. Жить треба... жи-и-ть якось треба!» — Та за качалку, та за мною!.. Подавсь я. Сів у бур'яні, та й... сам не свій... «Отак, пожалівсь, — думаю. — «Проси ступай»... За віщо я проситиму? Значить, отак зневажають тебе, отак глумляться з тебе, а ти ще й проси!.. Ні, — думаю, — не буде цього... Н-не буде! В Чорноморію завтра... непремін-но!» Сиджу, поглядаю на сонце: коли б скоріше!.. Коли, стій! Як ще й у Чорноморію? У мене ж ні копійки. Оце так!.. Та вже й смеркло. Місяць зійшов, на вечорницях співи, регіт, а я... Пішов у хлівець, ліг — перекидаюсь: що робить... де взять? — Позичить... Так у кого ж? хто повірить голякові?!. Треба каптанок закладать... Увікравсь уранці в хижу, зняв з жердки — сім рублів стоїть — достав п'ятеричку... Та це аж сюди... Коли б старшина — та пашпорт узять.

— Хай бо’ помага! — обізвавсь дядько.

— Спасибі!.. Так ото так воно тут... А це ще й туди заберись, та ще против зими, та ще як роботи не буде... Ех, життя, щоб його... — Та й знов махнув рукою й похнюпивсь.