Архип Тесленко

«Истинно русский человек»

— Гм! А що ви, не забастовщики?

— Ні, барин, наймаємось! — обізвались до його.

— Добре діло, хвалю! — пан їм.

Потім пан поліз у кишеню. Витяг окуляри звідтіль у золотих рямцях, витер хусточкою їх, надів повагом і водить барилом по всіх. Поводив, далі кив пальцем аж назад.

— Ану сюди, — каже, — ти!..

Розступаються люде. Вилазить парубок. Свита наопашки в його, шапка набакир, руки назад. Очі позатягало йому, а він ще... таким козирем дивиться, високий, кремезний. Вуси неначе в Бульби Тараса.

Пан наморщив чоло, рикнув, далі:

— Ну, хлопче, поїдем зо мною?

Парубок кашлянув:

— А до якої ж роботи? — питає.

Пан зажмурив очі, що так і обросли йому салом, повів носом:

— Та там пусте, — каже, — на хутір мені... до коней... Ну, та не без того: мо’, який раз і косою потягнеш. Пусте, лежня одно слово, — та й рукою махнув.

Парубок схитнув головою:

— Ну, — каже, — цю лежню знаєм ми. Ну, та нічого. Що за місяць дасте?

— Що ж тобі? — пан зміряв очима парубка. — Що ж тобі? — каже. — У мене служать коло плуга рублів... рублів по чотири з половиною.

Парубок:

— Ну, хай же й служать! — та й став боком до його.

Пан витріщив очі:

— Що, невгодно? — здивувавсь.

Парубок так гостро подививсь на його, далі:

— А що ж ви на сміх... даєте! Коло ваших робот самої одежі на чотири зопсуєш!

Пан наморщив ніс, розвів руками:

— Не р-розумію, — каже, — до чого тепер народ розтровивсь... Ох-хо-хо! — сам собі. — Крамола все.

Єврейчик, що слухав пана з-за спин, осміхнувсь. Пан помовчав та знов до парубка:

— Ну, невгодно?

Парубок нічого йому. Пан підняв брови кошлаті:

— А я так думаю, що це ціна ще й велика, — каже. — То тільки мій прикажчик, дурний, за таку ціну понаймав, а це вже я сам... Я ні. Я-а, — пан посваривсь пальцем, — з крамолою треба бороться.

Єврейчик зареготів. Пан упився в парубка очима, дивиться, ніби питав, чи дуже злякався парубок пальця його. Далі вийняв часи золоті, подививсь, потім хусточку вийняв, помахав та й знов:

— Ну, то як, — питає, — їдем?

Парубок знов нічого йому. Пан брови насупив:

— Чого ти, — каже, — упертий такий? — Помовчав, далі ляп-ляп по плечі парубка рукою, мов подушечкою, ситою такою. — Гм!.. — каже. — А мовби й хлопчака нічого, при здоров'ї мов... Гм... Як тебе звуть? Га? — зазирає в вічі йому.

Парубок осміхнувсь...

— Василем, — буркнув йому.

— Гм!.. І звуть гарно. Гм... мовби й робітник добрий.

— Ну, ото ж і ціну давайте добру, — осміхається Василь. — А то ви звикли усе... коли б вам...

Пан долоню перед Василем:

— Тш-ш. Де ти навчився грубіянить так, розсуждать?

Василь почервонів:

— Та що ви мені... Чи ж я правди не вільний сказать?

Пан витріщив очі на нього та задки-задки од Василя. Далі так схвильовано:

— Г-гляди... Ти щось зовсім вільно... передо мною. Ач, і шапка набакир, і ногу одставив.

Тут єврейчик аж затрясся увесь, побілів, став навспинячки та:

— А скажіть, будьте ласкаві, пане, що ви за людина? Чи ви другого бога, чи другої землі, що чоловік такий же, як ви, не має волі балакати перед вами, шукать правди, держать себе, тоді як ви його кривдите, ні за що вважаєте?

Дивиться пан, очі як не вискочать йому, барилом то сюди то туди водить, засіп, подививсь через голови хижо так та:

— Ти, ви, — на еврейчика, — ви... яке ваше діло? — захрипів.

— А таке діло, — єврейчик йому, — раз я чоловік, то я повинен оступиться за чоловіка, допомогти йому, коли бачу, що зневажають його, глумляться з його. — У еврейчика дрижав голос, а очі так іскоркою й горять.

— Товариші селяни! — скрикнув єврейчик, махнувши бриликом. — Бачте, яка правда на світі? З тебе салом обростає, тебе гнітить, як з товариною поводиться, і ти мовчи... Тобі рот затуляють, тобі волі немає. Немає волі... Бо воля виявить кривду, знайде правду, бояться, бояться волі вони. Нехай держать у кайданах нас, порвуться вони. Нехай запанує воля!

— А так, так... Нехай воля, воля! — кричать заробітчане.

Єврейчик вклонився їм і пішов.

Пан стоїть, мов громом прибитий. Роззявив рот і тільки дивиться.

Василь сміється:

— А що, — каже, — пане, чи вільно перед тобою?

Пан заскрипів зубами, далі так плаксиво:

— Люди добрі! Що то він мені? На «ти» мене!

— А ти — у пани нас! — Василь йому. — Чим ми хужі тебе?

Пан скривився, кива головою, мов коняка.

— Боже мій! — хрипить. — Он уже до чого жиди довели. Уже і бога немає, до мене рівняються вже... До поміщика, до Хачкова, владільця двох хуторів. До купця — владільця трьох магазинів... До мене, мужлан плюгавий! Ах ти, господи! Он уже до чого, — Хачков хусточку до очей. — Пропала Росія, чисто пропала! — У Хачкова сльози заблищали на виду.

Люди аж качаються та реготять.