Архип Тесленко

«Истинно русский человек»

Пан:

— Смійтесь, смійтесь... жидів слухайте!

Василь:

— Що ти жидами нас? Хіба нам і самим повилазило... Не бачимо... Чи, мо’, скажеш, не бачимо, що їсти в нас нічого?

— А, їсти нічого? Нічого буде, стій.

— Ні, не нічого скоро. Ось Дума... волю і землю матиму, — сміється Василь.

У пана підборіддя затряслось. Сам, як крейда, білий зробивсь, зуби зціпив:

— А-а, — загарчав, — землю! Землю тобі! А... Дума! Ота ще Дума! — пан аж кулак зігнув.

Один чоловічок невеличкий, замучений:

— Ну, а що ж нам, барин, робить, по-вашому, пропадать уже?

Пан помовчав, далі:

— Думу, жидів отако-о, отако-о, — сіпа кулаком, — на шматки, на шматки! — Та посинів, запінився, заскрипів та й повернув до фаетона. Став на ступінь однією ногою, стоїть, далі:

— Боже мій! Земля, воля... комусь, — та в груди себе кулаком. — А боже мій же! — Долоню до лоба, лікоть на бильце, ніби дума щось, потім назад:

— Люде добрі! — почав так жалісно. — Чого ви жидам, Думі потураєте? Мені жаль вас... Хочете землі, волі? Боже мій! Однаково ж землю і волю жидам Дума оддасть. Он уже Дума по чотири дес[ятини] на нехрещену душу рішила. Підкупили жиди, на хрещену душу великі гроші дали. Он що, браття. Пропала Росія! — Пан скрививсь. — Пр-о-пала, — веде далі, — посядуть жиди хрещених людей, закріпостять людей хрещених. Он уже шабашувать будем, по-жидівському вірувать будем. Дума рішила: неділі не буде. Ой, ой, що ж воно буде? — Пан руку до очей, хлипать давай... — Вибить, вирізать їх, демократів, Думу... ой, що ж воно буде?

Між людьми регіт такий. А Василь стоїть за людьми ззаду, хита головою та:

— І кого ти затуманюєш? Стільки тих жидів, щоб вони посіли нас, силу таку, військо таке? Та ще по чотири дес[ятини] на нехрещену душу! Кому ти брешеш... Я ж сам у газеті бачив, що земля тільки тим буде, хто її своїми руками оброблятиме. А жид багато не обробля! А оброблятиме який, то хай обробля: і він чоловік, як і ми, жить хоче.

Пан тільки то побіліє, то почервоніє та очима блись-блись на Василя, потім:

— Мужлан, мужицюга! — сичить через голови. — Так і ти хоч це, щоб який-небудь жид пархатий, невіра та зо мною, з руським чоловіком, християнином рівний був!

— Так от, коли ти християнин, — Василь йому, — то й тим більше: з тобою усякий чоловік і повинен рівним буть. Християнське вчення цьому ж і учить, про це я ще в школі вчив: нема «ні елліна, ні іудея», — каже святе письмо. — Усі рівні, — каже, — усі люди.

— С-собака, — пан йому, — твоє й серце не болить за невірующого руку держать!

— Я за правду держу! А до віри нам діла нема. Бог на те є... Буде, що ти і віруєш і ось до вбийства призводиш... на людей невинних нацьковуєш. Знаємо, у віщо ви повертаєте віру. Вам тільки віра, щоб кишені зручніш набивать, знаємо. — Василь махнув рукою й похнюпивсь.

Один чоловік у брилі закурює люльку та:

— Годі вже тобі, пане, варнякать отут, бо не на тих наскочив.

Пан:

— Так, люде добрі. Як же можна, щоб усі рівні були? Ну, я хоч і про жидів, приміром, скажу... У мене три магазини з крамом. І поруч жидівські, і от вони, пархи погані, уже й те і те руському купцеві...

— Що, ціну збивають? — підхопив Василь. — Ото й спасибі їм, а то б ви й за гниль шкури драли з нас.

— А, нечиста сила... с-сатана! — заскреготів зубами пан.

Люде знов зареготіли.

— Мабуть, таке, пане, що бери ноги на плечі та гайда, бо ще отут зв'яжуть тебе! — сміються.

— Люде ж бо добрі! — хрипить, як немазане колесо, пан. — Кому ви віруєте, кого ви слухаєте? Чому ви мене... Я ж не лиха вам... Я ж свій чоловік, я ж руський, істинно руський! Я ж Росію люблю, щиро люблю. Ми істинно руську Росію спасаємо од ворога внутрішнього, отечество од жидів пархатих, демократів, соціалістів поганих.

Пан утира сльози.

— Боже мій! Усе істинно руське, усе дідівське, батьківське та отакі голодранці погані, бездільники отакі догори ногами перевертають. Люди добрі, спасайте Росію! Як раніш гарно було... Спасайте! — заревів, неначе ведмідь, пан, ще й кулаком потряс.

Василь хита головою та:

— Ну, добре, взнав, кого звуть чорносотенцем. Чорносотенцю ти, чорносотенцю! Ти б уже сказав прямо, що, мов, ми «істинно руські», усіми своїми чорними лихими силами стоїмо на тім, щоб і надалі по «істинно руському» салом обростать з вас, «мужланів»!

— Мов жид, — приснув пан, — жидюга! Підкупили жиди! А скажи, чи хоч з сотню дали?

— Ха-ха-ха! — зареготів Василь. — То демократів, Думу підкупили жиди, а це вже й мене. Ха-ха-ха!

А хтось з гурту:

— Отакою правдою і живеш ти, пане?

— Та геть його звідціля! — крикнули.

— Тюй! Ля-ля! — підхопили.

Пан і зонт упустив, побілів, та й на фаетон не сяде ніяк, топцюється та:

— Ой боже мій, о істинно русскіє! О козаки, поліція!

Якось-таки зчобванивсь.

— Поганяй! — крикнув на кучера. Уже од'їхав. — Розбійники! Забастовщики! — кричить.

Од'їхав далі, обернувсь та кулаком:

— А-а, — хрипить, — жиди, мужлани! Землі, волі вам!

Селяни сміються.

Курявою вітрець загравав. Спека не зменшувалась. З захід сонця сунула хмара. Мнякенька, біленька, зубчастенька зразу, а далі повна, важка і, як смола, чорна. Блискавка тільки миг-миг сюди й туди. Гуркотів грім.