Архип Тесленко

Немає матусі!

Вийшла далі з хати, сюди-туди подивилась, постояла, знов увійшла.

— От напасть отака! — почала. — Хотіла, чи не можна б оце зійти де тобі, бо... Коли б козаки знов не забігли, бувало вже так. Люде ж... багачі — Заєць Дмитро тощо і підлизники їх стоять біля фіртки та: «Та він дома, то вони шукали погано його», — і дивляться в огород, неначе стережуть тебе.

А тоді через багачів та через прихвоснів їх так часто й поліція грала за мною. Раз у раз їй про мене нагадували. Та ще й зараз багачі, — а їх та багато у нас, — гострять зуби на мене:

— А, сякий-такий, — кажуть, — землі хотів харпакам, слободи!

Поліз я на горище в полову. А матуся... ходить, бідна, з батьком то з хати, то в хату, ждуть: чи швидко од фіртки розійдуться.

Порішив я після цього зовсім з села змандрувати. Знов матуся:

— Боже мій, холод, зима!.. Куди ти? що ти?

Турбується, грошенят роздобуває мені. Роздобула і аж цілих шість рубликів. І сього й того знайшла мені, поцілувала мене, перехрестила, подавсь я. Було тоді мене скрізь: і по монастирях, і по нетрях босяцьких. І босяком, і «рабом божим» був. Не легко було без пашпорта жить.

Зморило таке життя мене. Навернувсь я літом додому.

— А що, де ти?.. як ти? — зустріла матуся мене. — Тут таке... пожарі, крадіжки... І багачі все на тебе: «То все, — кажуть, — з його, сякого-такого». А тут ще... нібито хтось у Западинцях бачив тебе, то в Безсалах, то прямо дома. Ганяють козаки. «От як піймають!» — думаю. Або схопиться завірюха оце: «Де це він? — думаю. — Може, де замерзає оце?! Боже мій!» Печуся-печуся. А тут ще й не хвалися нікому горем своїм. Багачі зразу: «Чого вона за ним, сяким-таким, кисне?! Учить було б, а то... й сама така!»

Оселився я в бур'яні дома. Матуся пиріжечків туди носить мені, цього-того. Та недовго. Пожарі, крадіжки оті! Поліція раз у раз у селі. Хто це все робив?! Страшенно це турбувало мене. Це ж прямо скидалось на підступ під волю, усе діло ганьбило. Помітили мене в бур'яні, схопили. Було!.. Допросив мене слідчий за «Союз крестьянский» й нічого б, оддав під догляд поліції. Та поліція, не довго думаючи, призначила на два годи на заслання мене і призначила як... «анархиста-террориста, наводящего смуту на мирных жителей»... За пожарі! Так от!.. Слідчий не пускає на заслання мене. Зіставсь я в тюрмі. Ходить батько з саковками до мене.

— А що, як там мати? — питаю.

— Та так... звісно... плаче. Та ще в нас балакають, що тебе вже, поки й віку, додому не буде. Багачі он заходжуються, щоб тебе і там ще декого, хто в чім замічений у їх, приговором обчеським назавжди зіслать. Особливо на тебе беруться... А щоб і обчество бралось, вони: «Он він, сякий-такий, — кажуть, — брав великі гроші з жидів, та це й... і крали й палили через його, — призводив. І от, що поліція, — кажуть, — а то ще й ми повчимо його, сякого-такого». Чисте горе! Летіла б до тебе, п'ять верст же, не дійде, а приїхать, бач, нічим.

А вона до того часу так знесиліла вже. Змарніла-змарніла і жаліється було: колька, поперек болить, голова, в животі. А кашель! Як захватать іноді було, особливо уранці, на ногах аж не встоїть.

А раз приніс мені батько хрестик новий, стьожечку, сумний такий.

— Це, — каже, — благословення од неї тобі. Бо... вже, мабуть... нам не бачить тебе. Приговор обчеський уже склали багачі про зсилку. Тільки... як складали!.. Зробили десь у хаті в свого список, кого їм треба зіслать, приїхав становий, зігнали обчество вони, розмістились поміж дядьками чоловіка по стільки; ті там, а ті там, і як спитає становий нібито в обчества з списка того: «Такого-то нада вам?» — «Не нада, — гукають з-поміж дядьків, — без уваженій!..»

Гукали ж тільки вони та ще, може, який їх прибічник, а вийшло, що нібито порішило все обчество. На приговорі ось підписуваться. Мнуться дядьки. «Підписуйся! — причепляться до якого. — Бо, значить, і ти такий, і тебе заберуть». А неграмотних писар підписував без їх відома з старих приговорів якихсь. Так отаке! А почне котрий розсуждать: «За віщо, мов, такого зсилать?» — «І його на зсилку!» — гукають. Де ж пак! Були й мене записали зіслать, що стояв за тобою, та якось таки... А одного за те тільки, що політичного взяв на поруки, зсилають. Та ходив і до земського це, жалівся йому... І слухать не хоче. Радий цьому. Що ж тепер? Більш нічого... Молись богу, казала, богу молись... А це ось оладочки тобі, нездужаючи, готовила.

На літо перегнали мене з «нашої» тюрми в іншу. Годі вже батько до мене ходить: п'ятдесят верст. Проходить скільки часу. Не жду нікого до себе. Як ось забряжчали ключі раз, одчиняється камера.

— Ану, стройсь на свиданіє! — діжурний до мене.

«Хто ж би це?» — думаю. В посітительську входжу. Зирк! Стоїть у куточку — і хто? Матуся! Така зігнута та загоріла, вкуріла, в очах сльози.

— Дитино моя! — кинулась до мене.

— Нидзя, нидзя зближаться! — старший їй, стояв біля нас. Вийняла хусточку, приклала до очей.

— Що нового? — питаю.

Помовчала, далі:

— Та там... боже мій!... Там таке... Балакають багачі, що тебе вже... судили... закували й роз... розстрелили. — Дивиться на мене так жалібно. Втерлась хусточкою, далі:

— Радіють, а я... не сплю, не їм... млію-млію... А тут ще сич кричить, кури... вмираю... А це письмо од тебе прийшло, аж ожила мов. Пиріжечків спекла тобі, булочку, підводу найняла і це... Тільки... боже мій!.. Насилу впрохала начальника, не пускав до тебе: «Нікаких, — каже, — свиданій сьогодні, в воскресения приїдеш». Прошу вже, прошу. «Та я ж, — кажу, — забилась звідкіль, та й підвода чого стоїть мені! — три рублики!» А він: «А моє-то дело какое?..» Та насилу-таки... аж вилаяв. Я за пиріжечки, за булочку... «оддам я йому», — кажу. «Нидзя!» Та так і не дозволив. Отаке! А я ж пекла!

— Нидзя! — обізвався тут старший. — Потому... циркуляр єсть: лівольвер або што другое, бонбу, например, так передать можна. У нас є што їм кушать.

— А змарнів як! — матуся до мене. — Як же й змарнів, моя дитино!..

Дивиться на мене, нічого.

— Ну, скорєй свиданіє дєлайте! — старший нам.

— Та питають мене: «Де твій синок?» — «У тюрмі...» Боже мій!.. А це ось я сорочечок тобі, штанці... — Розв'язує у хусточці, бере старший у неї, розтрушує, рубчики щупає.

— Так будь ваша милость! — матуся до його. — Візьміть і пиріжечки йому. Мені ж як пекти їх було... нездужаючи.

— Сказано раз!.. Чіво їщо?..

— От боже мій! А там ще балакають, що ти, моя дитино, в бога не віруєш: не хрестивсь, кажуть, як був у церкві колись. Так мені тяжко це слухати! Молись, мій синочку, молись, бо... тут страждаєм, та як і на тім світі ще...

— Ну, довольно вже. Виході, бабка, — старший їй.

— Так стій, — до мене вона. — Так як ти?.. Коли ми ще? Чи, може, вже... — Та й знов хусточку до очей.

— Виході, виході, не полагається болш.

Подивилась так болісно на мене, скривилась, подибала.