Архип Тесленко

Немає матусі!

Сиджу в тюрмі, життя смакую. Весна ось надворі. Там десь за мурами карі оченята співають, соловейко лящить, а тут сидиш... Зневага тобі, сморід, сирість, голодний. Сидиш, позираєш на сонце, ждеш ночі, ждеш, щоб забутися, заснути швидче. І то... як блощиці дадуть. І це сьогодня так, завтра і хто зна поки! І це до суда ж! А там що ще суд заспіває?! Всього найтяжче було думати мені, що це ж я заслання в тюрмі одбуваю! А заслання, хоч воно й заслання, а все ж не мури, не грати. Прошу губернатора, прошу і міністра: «Не держіть мене у тюрмі!» Одповідь одна мені: «Суд є за вами». Сиджу так більше году вже. До судовиків ще пишу: «Або відпустіть на заслання мене, або швидче судіть».

Жду-жду, одповідають: «Ваше діло передано на дослідування, бо ще знайшовся один причетний до його». Що тут робить? Пишу до губернатора знов і аж до прокурора палати пишу: «Погодіться, мов, між собою за мене якось, бо це хто його зна, коли буде суд».

Жду-жду, — нічого не чути. Залишив я й ждати. Як ось місяців через вісім, — через вісім місяців! — приходить: «На етап у Вятську». Слава тобі господи! — Радію... Пішов... і що ж?.. Попойшов щось місяців коло двох в тісноті, що ні лягти, ні присісти; у воні, що аж очі сверблять; між кузками всякими, між хворобами всіх розборів; між «фартовими», що так і бійся, щоб не обідрали тебе; голодний, що дивишся й крихот... Попойшов. Пожив у Вятській щось з тиждень, подивився тільки, як жнуть там, і знов на етап, на суд у Лубни. Ще місяців коло двох попойшов... Вже й на суді я. Тільки що встиг.

Були в мене свідки, що злочинного не робив я нічого. Оправдав мене суд. Зіставалось мені ще трохи заслання. Хоча перше, чисто адміністративне, в Вологодщину, я давно одбув у тюрмі, та друге це зіставалось, «обчеське», якого не добув у тюрмі. А я й по «обчеському» на два годи призначений був... Адміністрація постанову «обчеську» змінила. Знов мене на етап. На сей раз я на тиф заслаб у етапі. І у самій московській Бутирці аж на півтора місяці цілих застряв.

На перший день різдва прибув я на місце. А на другий — засланню кінець.

Після Нового году став я дома, змарнілий, знесилений.

— Отак! — клопочеться матуся. — Який був хлопець: повненький, рум'яненький і на віщо звівся?! Очі, як у ямах... блідий, худий. Ну, та слава богу, що хоч прибув, а то... «не буде, не буде!» — радіють тут. А це й я... Трохи-трохи цю зиму не випрягла вже. Так мене було присутяжило; лежу й не встаю. Так усе болить. А тут ще батько сердиться, що ти у тюрмі, я нездужаю. Згонить оскому на мені, лає мене. І не топлено в хаті, нічого. А на вікнах сніг. У роті ні ріски. А тут ще кашель, та з кров'ю. Так було... Жду вже, жду тебе... Поправляйся ж тепер, моя дитино, набирайся здоров'я та... шукай переміни мені, женися, бо... горе-горе!.. Так уже трудно спотикатися мені...

Замість поправки незабаром зваливсь я зовсім. Після тифу в етапі спав на холодній долівці у ярославському казематі. А на засланні під мороз, що аж дим устає, «освободився» в чумарчині куценькій. Болів поперек у мене, починало у піт кидати мене. А то почався й справжній плеврит: рипить у боці, колька, задишка. Лежу я.

— Отак! — плаче матуся. — Порадував!

Піклується біля мене. Рибку смажить мені, горілочку з стрючком, з хріном підносить мені. Чайок у чавунці гріє мені. За булкою посилає батька в крамницю; за підводою, щоб повезти у больницю мене; молочка там і там питає мені. А й сама ж... сяде на ослінчику та як закашляється оце і не оддихне.

— І що воно в горлі тому? — каже було. — Неначе там лапою дере собака яка. А в грудіх!..

А як я не любив, як вона ото кашля було! Злюсь-було, що б і робив. Лежу та:

— Ото ще! Ану, якби не кашлять! — було гукаю до неї.

Так було іноді од цього й покотяться сльози в неї. Злий-таки був я. Злий на себе, на людей, на життя... Тільки... все ж, нащо я матусю так ображав?.. Що б я дав тепер, щоб хоч почути її кашель!

Лежав я так місяців зо три. Далі підвівсь. Ходжу й роблю дещо вже, а проте слабий такий: у боці поболює, знай. І блідий сам, блідий.

Минає скільки часу, однаковий я.

— Та це з його поправка така?! — клопочеться матуся моя. — Боже мій! Як же він житиме?.. Ще таки хоч поки я це ворочаюсь, біля печі хоч, а згорну я руки? А там і батько підтоптався уже... Ех, тюрма заїла синочка мого!

А ще ж не знала вона: тоді ще я сподівався тюрми. Видралось ще якесь насилля над справником. В тюрмі ще мене за його допитували. Хоча проз це друге діло я проскочив був на заслання не просючись. Не додивились якось. І це знов ждав я суда, під надзором поліції був.

Клопочеться за мною матуся було. І до бабів, і до лікарів було посилає мене. І є яка копійка у неї — дає мені, а я... Чому хоч я не повіз був у больницю її? Було каже мені:

— Пошукай підводи та повезеш... Може, хоч трохи полегша мені... Хоч під груди не так підпирати, може, буде. Та кашель... може, хоч трохи втихне.

Не думав я тоді про те, що таке мати і що значить утратити її. Та й не вірив-таки, щоб їй допомогли що в больниці. Дужча була, сама ходила туди і каже було:

— Ну й у больниці у тій! Сіпа тебе, сердиться і... аби з очей тебе.

Так-то так. А все ж... Чому я таки не повіз був ні разу її? Скипидар з крамнички... всі її ліки були.

Восени їду я на суд.

— І це знов? — клопочеться. — Боже мій! — Вийшла аж за хвіртку за мною, шепоче молитви:

— І господи й милостивий, визволи, порятуй.

Дали мені дві неділі арешту тоді.

Співають у нас кури й співають. Злітає з сідала котра або оце доріжкою йде, зупиниться, витягне шию і, неначе півник молоденький який: «кукуріку!» Або почнуть оце кричать ні з сього ні з того усі.

— Не на добро це! — турбується матуся було.

А то вже перед святками різдвяними варилась каша пшоняна в печі та взяла й вилізла з горщечка, аж підняла й покришку.

— Хм! — здивувалася матуся. — Так як на вмируще. — І подивилась на мене так жалібно, неначе подумала: «Хоч би не ти... не дай боже!»

Не знаю, чи є в цьому щось... щось таємне, чи ні. Було це все так.

Святки різдвяні настали. Холодно страх. Вікна понамерзали, двері набрякли, й у хаті не вдержишся. На матусі стара голубенька блузка Сергійова. Порається біля печі собі, картопельку чистить, борщ готовить, це-те... і на лиці, дивлюсь, синя, змерзла, а проте така рада: Сергій он у гості приїхав, ще й розговіться розживсь. «Бадьора ще!» — думаю.

Як ось проти четвертого дня уночі, слухаю, стогне на печі матуся моя. А тії ночі нездорово так було і мені: попошуміло в вушіх, у голові: учадів ще вдень. Та й вона ще вдень жалілась на голову. Стогне, і болісно так.

«Це щось так їй, — думаю. — Пройде».

Розвиднілось. Дивлюсь, не встає вже й до печі.