Архип Тесленко

Прощай, життя!

Високошановний п. Редакторе!

Покінчаючи з життям, надсилаю до Вас декільки уривків з мого щоденника, чи не надрукували б Ви їх. Може, вони й нудні, й неінтересні, а все ж... Нехай би їх прочитали ті, кому живеться на сім світі весело, гарно. Нехай би їх прочитали... карі оченята, вдихаючи оце пахощі весняні, слухаючи спів соловейків. Нехай би... Ось ці уривки.

25 марта. Ну, де-таки моєму свідоцтвові діться? Ось як повернувся з заслання, розшукую його і... ні слуху ні духу. Становий зразу казав мені, що укупі з книжками, які тоді забрали в мене, воно в жандармське управління пішло. Справлявся. Одповідь:

— Не имеется у нас такового.

— Ну, мабуть, у губернатора воно, — становий тоді мені. Справлявся і туди. Теж «не имеется».

— Ну, значить, ви самі десь заділи його, — становий тепер мені.

Так от!.. А чого воно коштувало мені! Скільки попотягся мій батько... поки на вчителя вивів мене, поки я здобув його! І то ж треба таке: з учителювання увільнили, заарештували, потім заслали, свідоцтво знищили, а за віщо? За те тільки, що книжки селянам читав, про дещо розказував їм.

Ах, люде, люде, злі, хижі!

А в хаті чадно й сьогодні. Це знов почне боліть голова. Таке те топливо кляте: тільки курить, як ним топить. Димар оттулить би, — холодно ж і так у хаті. Коли вже воно буде теплішати? Уже ось благовіщення сьогодні! Дме вітер з півночі й дме. Яка ж вона й холодна, противна та північ! Та поночі в хаті як... Чиста кузня, не хата. Вікна невеличкі, поналатувані; стеля нависла; стіни понасуплювались. А якого б його чорта з'їсти хоч? Борщ так смердить буряком, цибулею. А чого хоч батько той полом так торохтить? Ліг одпочити і повертається на йому, неначе поламать його хоче. Такий він усе невеселий.