Архип Тесленко

Прощай, життя!

— Навчителював! — усе він зітхає, дивлячись на мене. — Думав, і я за ним житиму, а він... тільки до втрати довів.

А його бувший наш учитель сельський, Олексій Іванович, так був заохотив до цього. Прийде було аж у хату до нас та:

— Жалко занехаять такого. Серйозний хлопець, читає усе, думає. Як-небудь спроможіться... нехай вчиться; щось, може, вийде з його.

Пху! Пишу ось, а руки як лід. А як горілим смердить! Аж у висках сіпає вже. К чорту!

4 апріля. Чого мені так тяжко, так сумно? Неділя. Був я сьогодні на могилі у матері. Це вже три місяці вчора минуло, як вона, стомлена стражданням-життям, спочиває у їй. Було покійна розважає мене:

— Молись богу, чого-бо ти так нудьгуєш усе?

Тепер нічого, мовчить. Був у гаї. Тепло, сонячно, гарно. Синіють скрізь проліски; кузьки усякі вилазять на сонце, мухи вчаться літать, співають пташки. Так любо. Весна оживає... Боже! Іду і так мені бажається поділитися з кимсь вражіннями, повтішатися красою. Дивлюсь — нікого нігде. Як ось зирк за горб — ідуть двоє назустріч мені.

Перше: панночка — плаття чорне, платок голубий, личенько біле...

«Ах, карі оченята, створіння божественне!» — хочеться крикнути мені.

Друге: картуз — околиця плисова, вуси, пальто.

Були то: вчителька наша Марина Петровна і Прокіп Остапович, псаломщик наш.

— Як поживаєте? — всміхнувся до мене Прокіп Остапович.

Се-те, пішов і я з ними. Починаю про весну, Прокіп Остапович:

— Еге. — Помовчав, далі так серйозно до мене: — Ви б собі місця якого шукали. Як так без місця! Хоча... неблагонадежність ота. — Зітхнув.

А вчителька подивилась на мене так призро.

— А нам тепер жалування прибавили, — процідила крізь зуби.

Що таке? Поки вчителював я, Прокіп Остапович був такий товариш мені. Не було цього тону. Тоді ми на «ти» з ним були. А Марина Петровна теж така тоді приємна була до мене. Що таке?

Увійшли ми в село. Ідуть обоє, похнюпились, неначе їм зо мною ніяково йти. Ось біля розправи якраз і людей багато стоїть. Вчителька глянула до їх спідлоба, далі до мене та й повернула в уличку.

— Мені, — каже, — до молодиці тут треба зайти.

Дяк став швидше йти. Іде і все попереджає мене, ніби хоче показати цим, що до мене нічого не має. Що значить? Чи моє становище «без місця» соромить їх, інтелігенцію нашу, чи моя «неблагонадежність» лякає їх?! Те, здається, і друге.

Чому я був не обминув їх у гаї?!

11 апріля. Розцвітає природа, розвивається. Груші, вишні так он понабрякали вже. А кашка на кленку уже зазеленіла он як, медом запахла! Бджоли так гудуть, в'ються на їй. А яким шовком зеленіє травичка в садочку!..

Природо, краса свята, божественна! Та ти ж і минулий рік робила це ж саме, розцвітала і раніш, і на той рік це ж саме робитимеш, і ще й ще... А я... розцвів, одцвіту незабаром і... ніколи вже, ніколи не зацвіту більш. Ах, молодосте, молодосте моя! Ти ж така неповоротня, єдина у мене; чого ж бо ти так марно проходиш?! Де ж бо те, про віщо ось так щебечуть пташки, шепоче весна і про віщо я так мріяв ще в школі?! А де праця, праця на користь людськості, правди, на користь чогось святого, великого, про віщо я так мріяв колись, читаючи книги?

Учора лагодив лісу, сьогодні неділя, — знов піду в гай сновигати, завтра паляниці пекти, плести хлів і... це все?! Проходить молодість марно, одноманітно, безглуздо. А там... а там і все життя так. І нічого, нічого... Могила одна. Так хоч би ж з минулого вже згадати що було!.. Вчився — жив мріями, почав учителювати — не дали... Ой, сумно, тяжко... Де дітися? Як убити час? А піду до Мартина. Той:

— Наплювать, — каже, — на все! — Там безжурний такий. Бувший шахтар. Здоровий, усатий. Був теж на засланні. Там і познайомились ми. Випивати тільки любить. Гарно він оцієї співа: «Пей, тоска пройдет...» Гарні слова! А піду й справді до його. Добре, що в хаті у його зайвого нікого нема. Їх тільки двоє: він та Феська, невістка його. Брат у солдатах.