Архип Тесленко

Тяжко

А ось якась дівчина, кохточка рябенька, лице бліде, худе, біля прохожих впадає, квіточки їм накидає в пучечках... — Свіженькії, пахущенькії... Паночку! возьміті... Баринька! хорошінькії...— На очах сльози в неї, і сама знітилась-знітилась.

«От ще старчиха!» — подумав Грицько. Порівнявся з нею.

— Чого ти корчишся так, упадаєш до їх? — обізвавсь.

Дівчина:

— Жить, дядю, хочеться, жить!..

«Злидні погані, — подумав Грицько. — Жить хочеться їй, попід ногами виться у ситих... Ху!»

У двір ось увіходить голодранець якийсь з катеринкою, з хлопчиком. Зупинивсь перед вікнами, починає «розлуки». Хлопчик піджачок з себе, перекидаться давай. Деренчить катеринка, голодранець роззирає по вікнах, копієчки дивиться.

— Не нада, не нада, з богом! — махають з вікон йому.

Такі страдні обидва, і хлопчик і він, так дивляться жалібно і так обидва скривились. Пом'ялись, постояли, та з тим і назад.

— Ху! — схитнув головою Грицько. — Що це ще? Старцювать, комедійствовать перед ситими... щоб тільки жить?!

Тіні од домів усе більшають. Свіжіше все робиться. Сонце сідає.

«А куди ж це я йду? — думає Грицько. — Ночувать же треба ще десь! А де? За те, що на постоялці минулу ніч перебув, останні ж п'ять копійок оддав. А, життя!» — Чухає голову.

З улички ось виходить купка прочан з торбинками, дві баби й дідок. Прямують до монастиря, що он трохи убік золотими банями сяє.

«А чи не потеліпаться б за ними й собі? — промайнуло в Грицька. — Чи не пощастило б переночувать там і... попоїсти в богомольців розжиться чого?.. А справді...»

Привітавсь. Пішли.

Страння монастирська. Прілим дрантям так воняє. Прохід посередині. Нари по боках. Баби на їх позіхають, чухмаряться. Дідуган он якийсь, сивий, здоровий розіслав свиту, блощиць шукає у їй. Он дядько у пазусі риється. А он странник якийсь засмальцьований, патлатий, рудий про «душоспасительне» щось балакає молодиці чорнявій, вишкірює зуби до неї. Якась ікона з обличчям порепаним, з очима заплющеними висить проти дверей на стіні, благословення дає. Олива перед нею горить. Хрестяться наші дідок та баби на всі боки, б'ють поклони, цілують її. Стоїть Грицько під дверима, картуз скинув, нічого. Дивляться на його із нар баби, странник, пильно так дивляться. То на штани руді позирають йому, на піджак полинялий, то на обличчя худе, давно голене.

«І чого ви повитріщали на мене свої очі баранячі? — думає Грицько. — Повилазили б вам!»

Одна баба он уже й головою хитає. А странник біля чорнявої щось уже почав про «неверующих». Догадався Грицько. Давай хреститься й собі, давай і собі поклони лупить. Аж втомився. Сів далі на нарах, дивиться: чи не лежить де хоч скориночка або шматочок цвілий.

Чернець увійшов ось, кругленький, пикатенький.

— Ану, рабы божьи, — почав, — марш слушать вечерню.

Ворушаться всі, чепуряться, виходять.

— А ты ж чиво сидишь каменем? — обернувсь до Грицька. — Богу молиться ступай. Странню запру.

Стоїть в церкві Грицько, молиться. Чухає, сердега, чухає голову, позирає-позирає на двері: чи швидко вже будуть виходить, чи швидко вже можна у странню, може б, таки хоч крихоток він там де надибав. Живіт уже йому так скавучить, за печінки так уже тягне його. Їв би, здається, й свічки, що он біліють, горять. Так смачно пахнуть вони. Та поки ж це і служения йтиме-таки! Уже аж в очіх чорніє йому; уже аж ноги судомить. А тут ще й на коліна треба ставать раз у раз, треба хреститься. В клубуках он ззаду стоять, помітять, ще в странню не пустять. Переміняється-переміняється то з тієї ноги, то на ту.