Архип Тесленко

Тяжко

— Та швидче вже! — нишком злиться.

Читають ченці, ні гу-гу, так багато, та з протягом, а читать перестануть, співати починають.

— Гладкі! — зі злістю шепоче про себе.

Одійшло служения таки. Лампочка на поставці у странній горить. Баби тараню з хлібом їдять. Дідуган оселедець з булкою вкутує он. Вечеряють люде. Ходить Грицько по проходу то сюди, то туди, позирає.

«Хоч би хто хоч раз ковтнуть дав чого, — думає. — У діда он так хліба багато... півторби... Попрохать би... — Зупинивсь перед ним, кашлянув, та й... — Попрохать!.. Хм... Нехай далі трохи туди...» — Ходить.

Увіходить ось странник, що до молодиці тоді оскирявсь. Перехрестивсь до ікони, сюди-туди подививсь, на булку дідову, оселедці, далі:

— Хлеб-соль, дедушка!

— Просим бога та й вас, — дід йому.

— Кушайте на здоровья. Ох, грехи... — Зітхнув, похитав головою, та й сів біля діда, помовчав, потім: — Все смотрю на вас, дедушка, по знаку што-то. Не зустречались ли мы с вами у Кронштадскаво отца Иоанна?

— Ні, не був я там.

— Не сподобил господь? Жаль... А от челавек... У, ах!.. понимаете... — Странник позирнув на булку і ближче до діда присунувсь, — понимаете... вот, кабы вам рассказать про ниво.

— А розкажіть, спасибі вам.

— Да... это святой челавек... понимаете... Нельзя ли бы у вас хлебца кусочек?

— Чому?.. Он і оселедець, беріть...

— Помяни, господи, всех сродников ваших. — Вечеряє странник, розказує дідові.

Ковтає слину Грицько, дивиться на його. Що б і робив.

«Хіба ж за такими чортами й похопишся, — думає. — У, сатана руда!.. А той чорт сивий і уші розвішав... У, гади!..»

— И вы понимаете, — чвякає странник, — вот мы с вами нонче, и он тутича... угодничок божий... — Странник сльозу втер. — Только ево не видать грешным людям... окромя... ох, грехи...

«Так от чортула! — злиться Грицько. — I то ж... Ху!.. Хай ви виказитесь, нечисті сили, дияволи!» Плюнув та й поліз на нари у куток аж, у затінок. Натяг піджачину на голову, ліг. Не лежиться йому. Злість давить його. Нудно, тяжко. Так щось і підступає під горло йому. Перекидається то на той бік, то на той.

— Ой-ой! — хтось у другому кутку в напівтемряві. Теж перекидається, хлипає. Баби:

— Що таке? Го... господь з тобою!.. — та звідтіль одсуваються, хрестяться.

Одна:

— Платка чорного, матінко... вкрить... чорна болізнь... болізнь чорна.

— Ой-ой, ні... — Встає з кутка якась дівчина. — Їсти... ось два дні, цілих два дні не... не їла нічого.

Придивився Грицько: кохта рябенька, лице бліде. Та це ж та, що біля панів з квітками впадала!

«Ага, — подумав. — Жить хочеться! Оце тобі й жить!»

— А як же квітки?.. І не вторгувала нічого? — далі питає її.

— Ні... Збирала на кладовищі по могилах, збирала, мліла-мліла душею: що, як побачать? Лазила-лазила, та й... не продала й... на копійку... — Плаче.

Хитає головою Грицько.

«І це зветься життям!» — думає. Про дівчину думає, про себе, пригадався ще тут і катеринщик йому. Так-то життя йому жалко зробилось. — І це ми люде?! Бідні, нещасні ми! Животієм... для чого? Не краще б пак там, на кладовищі лежать?! А, пішло ти к чорту, життя!»

Третього дня по газетах пройшла звістка: учора прилюдно кинувсь під поїзд крестьянин Куделя Грицько. Пополам перерізало. Причини самогубства невідомі.