Архип Тесленко

Як же так?

— Ех, брате, — зітхнув басок, — «миг один — и нет волшебной сказки» — ні Петербурга, ні Києва. — Помовчав. — Перевівсь він зараз туди, де ні казок, ні примар; перевівсь він туди, де справжня дійсність живе: вічна непроглядна темрява, вічна холодна тиша, мета життя нашого, наслідок наших турбот, опер, жіноцтва, гулянок.

— Та що? Як?

— Розрив серця. Це вже більше тижня тому. «Неначе й на світі не було Порядинського», — пише ось до мене товариш.

«Ой! — жахнулася Таня. — Помер?! Та невже?.. Та це якийсь другий Порядинський. Хоча... «Іван» і «перевівсь у Петербург...» Та ні, то не він».

— Хм! — дивується блідий студент. — Отак! Який був красивий... ніс, очі, брови, як на картині усе; який був багатий: за Радьківським яка економія, на два поверхи домище...

«Ой! — тьохнуло в Тані. — «За Радьківським... на два поверхи домище...» Він! Боже! як же це так?»

Мовчать за дверима. Цвіркун своє робить. На улиці торохтять, глухо чуть.

«Як же це так? — тьохкає у Тані. — Ще ж так недавно літо було, і який тоді був він здоровий, бадьорий; як до неї усміхавсь, квіточок, бувало, підносить яких... Боже! Нащо хоч вона так поводилась з ним, перед Сашею так ним гралась тоді? А й це... піджигнуть збиралась листом! Ах, яка ж нещира вона! Бідний Порядинський, сердешний!»

— Хм! — знов чується здивування блідого. — Нема Порядинського! А який був франт, як нісся красою, багатством своїм! Іде оце пішоходом було: на носі пенсне, хоч очі як слід; убрання аж шамтить на йому; вуси понакручувані, — іде і не гляне на тебе.

— І от... що тепер з тим носом з-під пенсне, з вусами вгору?!

«Боже! — жахається Таня. — А кучері які в його були! Як же це так?»

— А на вечірках було... — балакає блідий, — красуні круг його... і він такий веселий, молодий.

— А ти знаєш, брате, пісню «Вечірній дзвін»? — балакає далі басок. — Люблю її. От слова: «І скільки вже нема в живих, — тоді веселих, молодих», — повагом гуде, голос тремтить.

«Так от, — тенька у Тані. — «І скільки вже нема...» Скільки-то було таких... гуляли колись, веселились, красиві були і... тепер... Та це й вони... Так літом гуляли, і по губи ходили, і все в горюдуба грали, в сусіда... та це й вони... помруть... Ось вони... — Встала Таня, зняла з лампи будку, до ліжка підійшла. Картка фотографічна висить над ним; студенти, курсистки. Стоять, сидять, лежать у траві. Дерево ззаду, кущі. Спереду килим, пляшки на йому, їство усяке. Всі такі безжурні, такі задоволені. — І це... не буде це й їх! Усіх, усіх... Боже! Як же це так? Не буде! А як на йменинах були в Порядинського. Як танцювали, музики як грали... А Порядинський тоді: гоп, аля!.. А й на фотографії ось... узявся рукою у бік, повернув голову, дивиться й як... зовсім ось: «стій, сонце!» — крикне. І оце немає його! А ось на пеньочку й вона, Таня, сидить, усміхається. Саша стоїть, уперед себе кудись пильно дивиться. І це їх не буде! І її й Саші! Як же це так? Соловейко співав, і місяць світив, вони так сиділи... й не буде? Знов заспіває, знов місяць засвітить... Інженер Саша, вона лікарка... маєтки в обох, а... не буде-таки?!»

Густи басок перестав. Таня наділа будку на лампу, ходить в голубій напівтемряві. На небосхилі, видно в вікно, так блимає зірка якось. Підійшла до вікна. На пішоходах порідшало вже, метушня не така. А яка ж воно зірка так сяє? Вега? Hi. Саша показував Вегу, світ голубіший. А он... Боже!.. Який простір, стільки тих мирів невідомих у йому! Одна зірка он, друга... Де взялися вони?

— «Засну і я в землі сирій», — знов загув за дверима басок.

«Засну!» — здригнулася Таня, — «засну»-таки. А зорі... Боже, мигтять собі... і їм байдуже до цього! Нащо ж мигтять? Помирай, їм байдуже, хоч ти й багата, уродлива студентка... О, що таке життя, на що ми родимося?! — Одійшла од вікна; сіла на ліжкові. — І як таки так? Жить, веселиться, вчиться, кохать і... заснуть... заснуть «в землі сирій». І спать без слів, без просину... І міцно спать, міцно... ні буря вже, ні грім не розбудять тебе... І не рік, не два, а... ой!..» — Затулилась руками.

— Ех! — почав за дверима басок. — Дай хоч на скрипці заграю.

Грає скрипка, плаче, сміється.

«Боже! — хвилюється Таня. — Які ж згуки небесні! Смерть, нікчемність і... згуки такі. О, що таке вони? Нащо вони, коли є смерть, смерть! — Встала, пройшлась, знов сіла. — І це гратиме музика, зорі мигтітимуть, — спатимеш. Світитиме сонечко, соловейко тьохкатиме в гаї, купатиметься місяць у ставку, — спатимеш. І спатимеш не під ковдрою квітчастою, теплою, не в кімнаті чистій, сухій а... в домовині порохнявій, тісній; у могилі холодній, сирій. І сама, сама. Ні Саші, нікого І... яка будеш ти там?.. Очі твої, очі, що тепер так гордо, самовпевнено сяють, такими чарами сяють, світяться... ой!.. — знов затулилась долонями, — за... западуть. Щічки твої рум'яні, пухкі... вишкірять... зуби, щелепи жовті... О, нащо родитися, жити? Що таке ці всі наші уявлення, радощі, мрії? І груди твої гарячі, палкі, груди, що тепер так хвилюються, дихають, там... про... проваляться... Боже! — Впала лицем на подушку. — І це ж неминуче, неминуче!..»

Тихо. Тільки годинничок на столі Тані: «Іду, — цокає, — йду», та скрипка за дверима: «Помр-е-те... помр-е-те», — виводить.