— Куди це ти, парубче, наджигурився? — питають з полу дід Лаврін і прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап'яв і кібчика на голові прислинив, — може я на збори піду? У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки посиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля: ключки повикидала, в землю проситься. Пора мені вирушати. Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись викрутив: сміються. В'їдливі — страх! І я знаю чого. Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під корів вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печі не злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних: вони — басом, а я — альтом:
А тепер — минулося. Тепер я... самі ж, бач, кажуть: парубок... Іду до дверей, а вони: — Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться. — Діду, перестаньте, — прошу. — ...бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять! — Просто в неї міцний характер, — кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому. — Еге ж, — бубонять, — і тюрма міцна, та чорт їй рад... |