Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків, полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесений хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості — сорочка на його плечах розіп'ята, мовби кроляча шкурка на граблищі, — лаштується в путь. Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла та крутою правобережною горою, — це кілометрів за шість од села. Споряджатися Данилові приємно, хоча й клопітно, бо треба захопити не лише ту примусію, що торік брав, а ще й те, що взимку надумав, без чого минулого літа обходився так-сяк, а цього вже не обійдеться. Воно в нього все записане довгими зимовими вечорами на аркушику паперу з шкільного зошита — гарненько, в стовпчик, старанно наслиненим хімічним олівцем — і пронумероване: «1. Сітки рибальської не п'ять метрів узяти, а два з лишком, бо рів повужчав, то вистачить. 2. Лопатку саперську в Кошкалди випросить. Вона хоч і стара, та зручна, бо складається. 3. Сікач у лавці купить або сокирчину, тільки обух щоб не варений був, а клепаний. 4. Ніж Антипові замовить з ресори, бо лавошні або м'які, або сухі, ламаються. Торік два поламав. 5. Торбу тютюну Іванового не забути, бо свій сю зиму вимерз, слабкий, не продирає. Ну, оце й усе начебто. А як надумаю ще щось, то запишу. 6. Еге ж, а про деревій забув. Треба взяти снопик, доки молодий наросте, бо жолудь хоча й пахне, але не так». |