— Здрастуйте, діду... В Савчиних вухах, заснованих сивим волоссям, було тихо, а як хлопчик обізвався — зашаруділо щось, наче вода. — Що? — сказав він. — Здрастуйте! — вже гукнуло хлоп'я. — А... — Христоня поворухнув ціпком. Хотів і бровами — так не вийшло. Тільки поморщився. — Чий ти є? — спитав. А хлоп'я знову ботинком — човги-човги. Підшморгнуло носом. Очі віями прикрило — під ноги собі дивиться. — Нічий... — Ха! — Патронацький я... — Оно! А батько ж де — на службі? Хлоп'я посміхнулося. — Патронацький, кажу! — Байстрюк, значить? Христоня довго сидів мовчки, опустивши голову, бо шия зболіла держати її прямо. А коли знову випростався, то побачив, що хлопчик стоїть, як і раніше. — Ану, йди сюди, — покликав і навіть пальцем поманив. — Чого? — спитало хлоп'я. — Іди, брат, поцілуй діда в ніс — дам копійку... Хлопчик зразу був посміхнувся, потім насурмився, брівчата на очі напустив і позадкував на інший бік вулички. Коли Христоня вдруге підвів голову, його вже не було. — Хе, суч-чий син, барбос, — ніжно прошамкав старий і ще трохи посидів, гадаючи, мабуть, що хлопчик ось-ось повернеться. Потім йому стало холодно, і він помалу, ледь пересуваючи ноги, почовгав до хати. Довгенько сидів на прогнутій лаві, у темному покутку, а як смеркло, поліз на піч і вже там сказав: "Байстрюк, значить. Бач як..." Другого дня Христоня знову сидів на призьбі і ні на кого, як і раніше, не звертав уваги. Сидів осінь і літо, і друге, і третє... Ходили мимо нього люди, бігали діти, але не зупинялися напроти і не човгали черевичками — гралися собі осторонь, та й годі. А котроїсь зими, на різдво — старі люди точно знають, коли воно буває, — прийшло до Христоні якесь хлоп'я поколядувати. Ніколи ніхто не ходив, а то — прийшло. Може, люди направили, а мо’, з інтересу. Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того боку, де віконце на піч умазане. Віконце низько: одне те, що хата сіла, а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп'ялося, постукало пальчиком раз і вдруге: — Чи колядувать? — загукало веселенько і вткнулося носом у шибку. Христоня довго обертався на печі і стогнав, доки опинився лицем до віконця і теж уткнувся носом у скло. — А чий ти будеш? — спитав. — Василів! — А... — зобиджено пробелькотав Савка і хотів уже повернутися на влежане місце, однак через деякий час знову спитав: — А той — де? — Який, діду? — не зрозумів хлопчик. — Патронацький... Ходив отут. Колядник аж рота роззявив. — Який це? Може, Ілько-патронацький? Христоня понишпорив рукою по комині і дістав звідти два новеньких гривеники царської чеканки. — Якщо встрінеш, скажи йому, хай приходить. Осьо дам... — показав у віконце гривеники. Колядник засміявся. — Ілька давно немає, діду! Він в армії служить... Христоня затіпався од кашлю, гривеники поплигали з долоні на черінь і задзеленчали. — Так як мені — колядувати чи не треба? — гукало знадвору. — Нічого давать! — сердито одказав Савка і почав обертатися так, щоб знову потрапити на влежану місцину. Колядувати більш ніхто не приходив. Ні в ту зиму, ні надалі... ...Бігають вуличкою діти, ховаються попідтинню — в жмурка грають. Тіні довшають та й довшають, наче кажуть людям: скоро ми станемо ніччю. От уже й сонце навзаходи. Шибки в дідовій хаті зайнялися червоним. Вечір спускається — під стріху до сивої Христониної голови. А він сидить. З кленового пагона зірвався широкий жовтий лист. Покружляв, покружляв кругом стовбура і поклався Христоні на плече. Але старий не бачить його. Він уже майже нічого не бачить перед собою, крім сонця... В "конях", під стріхою, лущить шашіль, сіє на холодну призьбу пахучу дубову тирсу, посипає дідові сивину. Все забув Христоня: і царів, і службу в уланському полку під Краковом, і жінок своїх — старі люди кажуть, що в нього вони точно були, — а хлопчика, Ілька-патронацького — ні. Не забув. Бо чого б же він ото сидів надворі восени, як призьба вже зовсім холодна, а над головою, в павутинні, щось посвистує, немов узимку, а сонце вже не зігріває білих немічних рук, поскладаних на ціпок, як дві пелюсточки... |