Григір Тютюнник

Поминали Маркіяна

Приходимо в Зіньків, а там війська — курці ніде клюнути. І ні одного пішого. Все на конях та на тачанках. Ну, думаю, тут побазаруєш. Тут би якось позатинню назад вибратися, додому. А Маркіян: "Ходім, оно біля олійниці народ товпиться, мо', там збори якісь", — і туди. До зборів же він страх охочий був, та ще як дадуть виступити — квит! Пішов. Дивлюся, вже порядкує: руками розмахує, кричить, вуса наїжилися... Підходжу й собі — аж там грабіж: той олію в цебро цідить, той соняшниковим зерням пазуху натовкує, той макуху котить. А сусіда мій уже за поли когось водить. "Куди прешся, — кричить, — у чергу стань! А чи порядку не знаєш!" Воно б, може, й нічого, обійшлося, та тут, на лихо, візьми й нагодися двоє махновців кінних. Один такий, як оце я, миршавенький, а другий мордатий, шия — хоч обіддя гни. "Хто здєсь порядок наводить?" — питає і товаришеві своєму підморгує. А Маркіян вуса пальцем підбив, оскиряється: "Я, ваше благородіє!" — "Угу, — каже мордатий. — Ну-ка, йди сюди... Фамилія? Так-с... Значить, ти порядку хочеш? А ти знаєш те, рожа немитая, що ми анархія? Що ми за свободу, за повний безпорядок то їсть, кров свою проливаєм?" Та як оперіщить його канчуком уздовж спини, як оперіщить! Народ регоче, стовпився. "Так його, так!" — підзуджують. Звісно, який наш брат мужик: одного б'ють, а десять радіє, що не їх!..

Кинувся я до того морданя: пустіть, кажу, чоловіка, він же хотів як краще. Ледве впросив...

Тоді вже, як за Зіньків вийшли, кажу Маркіянові: на 'кого біса ти туди ліз? А він: "Хіба ж я знав, що в них такі порядки, щоб за порядок бить?!"

І знову реготала компанія, тепер уже не озираючись ні на Стеху, що примостилася на лежанці перепочити — молодші кухарки поралися біля столів самі, — ні на Маркіянових родичів, що й собі, підпивши, потайки усміхалися і вже не проти були утнути пісні, аж доки хтось із них таки не втримався й почав своєї, хутірської:

За лєсом, за дремучим
ізбушка стояла-а-а,
а в єтой, у ізбушкі,
там вдовушка і'жила-а-а...

На нього дехто з тверезіших зацитькав був, боячись, що пісня про вдовушку лише розтроюдить Стешине горе, однак Стеха сказала: "Хай співають люди, якщо вже потягло", — і люди заспівали одностайніше, злагодженіше, геть віддаючи себе пісні й приємній підсвідомій радості з того, що вони живі, що їх ждуть натоплені хати, жінки, чоловіки, діти, що хуга вляглася і зійшов місяць, тож додому буде видно йти...

Скажи, скажи, хозяєчка,
с каких ти пор вдова-а-а?
Вдова я з того года,
як почалась і'война-а-а...

Стеха схилилася на подушку і тихо заплакала, згадавши найстарших своїх синів, котрих забрала у неї війна, — один згорів у танку під Кіровоградом, а другий поліг десь на чужині, під якимось німецьким селищем, з такою трудною і довгою назвою, що вона ніяк не могла вимовити.

Потім поминальники співали й вигопкувади про "Гандзю-цяцю, Гандзю-птицю, Гандзю — гарну молодицю", а Стеха бачила перед собою тоді ще молодого, кароокого, з лихоманковим блиском в очах Маркіяна...

Ось він швендяє по двору, сердито смикаючи себе за вуса, і гукає їй на грядки: "Ти знов кролям трави вкинула? А я тобі що казав? У книжці оно прописують: хай калієву сіль лижуть, тоді шкурки линять не будуть".

"Еге ж, — сміється вона, підтримуючи рукою великий під фартухом живіт (саме з третім, Павлом, ходила), — якби я твоєї книжки слухала, то вже усі видохли б, а так ще двійко зосталося!.."

А ось він виступає на зборах у колгоспній конторі — веселий, збуджений, під вусами молодо зуби блищать:

"Якщо, товариші, райком і лічно товариш голова Кривобік вимагають від нас активної вивозки фікалію на поля, то ми й по цих показниках повинні випередити "Червоний партизан"! І якщо правління не проти, я, як активіст, перший очолив би цей рух!"

В конторі душно, чадно від торф'яного диму; сміх, вигуки, блимають каганці на лутках. "Згодні! Фікалій доручити Маркіянові!" Маркіян сяє, обіцяючи правлінню виправдати довір'я, а їй давко дихати, лице горить від сорому і хочеться плакать...

По війні, коли вже постарів так, що й вуса не трималися врізнобіч, а опали на куточки рота й просвічувалися наскрізь, — хіба не ліз він по коліна в снігу темними вечорами на засідання правління, де його вже ніхто не слухав і ні про що з ним не радився, а лише питалися в'їдливо: "І чого ви, дядьку, в таку лиху годину сюди йшли? Сиділи б собі вдома..."

"Еге ж, чого йшов! — сердився Маркіян. — Он з глибинки люди хліб серед білого дня пазухами розносять. Хіба ж це порядок? А ви — чого прийшов..."

І таки виходив: призначило його правління сторожем до заготзерна, бо знало, що Маркіян не тільки іншим не дасть украсти й пшеничини, а й сам не візьме.

Відтоді він геть зійшов з дому, а якщо й заявлявся, то хіба задля того, щоб гвинтівку-трилінійку почистити в теплі, "як полагається по уставу", та попоїсти чогось гарячого.

Стоїть, бувало, з тою гвинтівкою біля виходу з сільбуду (іншого приміщення під зерно в колгоспі не було, бо німці, відступаючи, спалили комори), на вусах іній голками виступив, хукає в долоні, кричить: "Ти куди ото пішов — га? А з чобіт зерно висипав? Чи, може, думаєш, я не бачив, як ти нарошне грузився по вороху, щоб за халяви набралося? Ану лишень вертайся!"