Купаюся в річці поміж лататтям. Ряска лоскочеться, гусяче пір'я плаває попід берегами, на мілині, — вода там гаряча і м'яка, як дощове літепло, — а по мосту люди йдуть, базарові. Малеча гукає до них з річки: — Тітко, чуєте, тітко! Дайте базарового! Дядьків не чіпають, бо ті сердитіші та й не з нашого села, а з Опішні — у нас їх називають "горщешниками". Везуть хурами горшки, пересипані половою: не розпродалися, того й тверезі всі і небалакучі... Сунуть люди та й сунуть, гурточками й поодинці — мовчки: немає базарового. Хитається під ногами й колесами вутленький місток — улітку він завжди хитається, а взимку ні, бо палі обмерзають до самого дна. Аж ось і мати йдуть. Піджачок сіренький у смужку, хустка, чоботи, спідниця — все старе, а кошик новий, жовтий, з рогозу. — Мамо, мамо! — кличу, підпливаючи до мосту. — Чого ви там накупили? А вони стали, кошик до ніг притулили, посміхаються невесело. — Та нічого такого, — кажуть. — Кошик ось і калоші тобі. Вдягайся, підемо додому обідати, та приміряєш. Пливу сажнями до берега — це мене тато, як ще живі були, сажнями навчили плавати, — хапаюся руками за теплі верболозові коси і видираюся на кручу. Потім швиденько вдягаюся. Сорочка на мені — аж торохтить. Дебела одежина! Ношу вже п'ятий рік, і не рветься, бо з плащ-палатки. Оце, буває, мати виперуть, поставлять на спориші посеред двору сушити, то вона й стоїть, як жлукто, і не падає. А як вітряно, то ще й гуде потихеньку... Вдягаю сорочку, тремчу, аж зуб на зуб не попадає — перекупався. Тоді довгенько витанцьовую на одній нозі, доки в холошу влучу, а заодно ще й приказую, щоб вода з вух вилилася: "Коту, коту, вилий воду — чи на дощ, чи на грім, чи на блискавку..." Штани в мене чудні. Привезли оце якось у лавку картинки всякі — на тій сливи намальовано, сині, великі, як воляче око, на тій груші червонобокі в листочках — і матерії сувій для пайщиків: одна смуга зелена, друга сиза, третя теж зелена, четверта теж сиза... Так мама й набрали. "Парубчак уже, — сказали, — пора штанці шить із справжньої матерії". |